Читати книгу - "Танець недоумка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Аж ось відчув, як кінчики прохолодних Ірминих пальців наполегливо й щільно заткнули мені вуха й наче зразу зрізали половину частот. Спазм моментально припинився, залишилася тільки низька нудотна вібрація в потилиці. Тепер я чув цей звук переважно «кістками», і він більше не пронизував мозок вогняними стрижнями. Я відчув, що стою коліньми в крижаній сніговій каші, але руки й досі обхоплюють Ельзину голову, затуляючи пальцями її маленькі вушка. Вона стояла замружившись і міцно притуливши долоньки до моїх зап’ясть.
— Ірмо… Не треба… — мені здається, я сказав це голосно, але не почув навіть сам.
Ельза злякано пхикала, я нахилився й притулився щокою до її личка. Люди корчилися, ніби через їхні тіла пропустили електричний струм. У більшості руки були підняті вгору, як у молитві. Насправді, вони намагалися заткнути вуха, але так і не встигли.
Ірма… Як же вона витримує…
Виникло нав’язливе, ірраціональне відчуття, що полегшає, якщо я мотну головою й звільнюся від її пальців. Відчуття було таке сильне, що годі й опиратися. Я стиснув зуби й замружився, намагаючись зосередитися на Ельзі. На тому, наскільки щільно мої пальці перекривають її слухові канали, наскільки надійно я тримаю її голову долонями…
3
Пролунав різкий, як тріск сухої гілки, звук, і за мить усе стихло. Я розплющив очі. Просто над нами висів бойовий дрон, здіймаючи пропелерами легкий вітерець. Жерло ствола підвісної гармати занепокоєно поверталося туди-сюди. Химера розметала руки посеред брудного снігу у великій кривавій плямі. Навколо всі лежали. Хтось вовтузився, намагаючись підвестися, хтось не ворушився. Ельза була перелякана, але оце й усе. Я підхопився й обернувся. На Ірму було страшно дивитися. Бліда, вона ледь трималася на ногах.
— Як ти? — я підхопив її під руку, і вона впала мені в обійми.
— У нормі, — однією рукою доторкнулася до свого вуха й подивилася на пальці, наче очікувала побачити на них кров. — Я казала тобі, пилок — шлях до досконалості… А ти не вірив.
— Ти он на ногах ледве стоїш… Шлях до досконалості…
— Зате жива. Дай мені зо дві хвилини…
Я пригорнув її до себе. Збоку можна було подумати, що ми просто обнімаємося. Насправді, вона майже висіла на мені, важко поклавши голову на плече.
— Вони загинули? — запитав я й знову озирнувся.
Декілька вже встигли підвестися, але більшість так і лежала.
— Не всі. Десь половина. Решта очуняє. Нам треба йти.
— Не поспішай так… Ти ледве стоїш.
— Ні. У нас мало часу.
Ірма й справді швидко оговталася. І через п’ять хвилин, покинувши зброю на спустілому пункті контролю, ми були біля входу в складський комплекс. Капібара і ще семеро понурих хлопців чекали нас там.
— Пилку взагалі немає? — запитав хтось із них замість «вітаю». — Зараз не зайве було б закинутися.
— Узагалі, — відрізала Ірма. — І давно. За мною.
— Нікого не чекаємо? — здивувався я.
— Усі є, — й Ірма заглибилася в нескінченні складські переходи.
Я наздогнав її й узяв за лікоть.
— У нас пілотів менше, ніж шатлів, — тихо сказав я Ірмі. — А Алекс — пілот, і до того ж відмінний. Я взагалі був упевнений, що він з нами.
— Не з нами, — вона тільки нервово смикнула плечима й пішла вперед.
Я знову наздогнав її.
— Ти йому навіть не запропонувала? Зайві руки — зайвий шатл!
— Переб’ємося.
— Я думав, Алекс твій друг…
— Ні. Він більше не з нами.
— Ви посварилися чи що? Ірмо! Та що з тобою?!
Вона вдала, що не чує.
Невдовзі ми опинилися в ангарі з жовто-чорними воротами арсеналу. Тепер усередині все було інакше. Чотири десятки столів, наша роздача з їдальні, автомати з кавою й напоями, стоси таць. Єдиний відвідувач мляво колупав свій сніданок у дальньому кутку. Капібара відпихнув мене вбік і пішов просто до його столика. Ми пройшли через зал до воріт арсеналу. Вони вже не були замкнені, і камери спостереження, замість того, щоб вертіти вусібіч електронними мордами, тужливо похнюпили голови.
Уже заходячи всередину разом з іншими, я побачив, як Капібара, підійшовши ззаду до самотнього відвідувача, блискавичним рухом шваркнув бідолаху чолом об стіл. Жалібно стукнула прямокутна пластикова тарілка, розплескавши вівсянку. Капібара знаком показав нам «окей».
Усередині був склад продуктів. І все. Ми піднялися по вузьких технологічних сходах до самої стелі й вийшли на настил. Усі мружилися від сяйва великих освітлювальних панелей і дивилися під ноги. По сходах, наздоганяючи нас, гуркотів черевиками Капібара.
— То де? — запитав він, піднявшись.
— Над лампами, — сказала Ірма.
— Де? Отак просто?
Здавалося, що світильники прикріплені до стелі. Насправді ж панелі висіли на тонких тросах, і над ними було ще приблизно з пів метра порожнього простору. Яскраве світло прекрасно маскувало цю схованку, і ми приклеїли контейнери над лампами — звичайним молекулярним клеєм. Ось і вся хитрість. Ірма дістала розчинник, і за дві хвилини ми відкрили перший ящик.
Вони були схожі на величезні стручки. Обтічні, матово-чорні. Яскраво-червона цятка на важільці запобіжника й велика зелена клавіша автоматичної корекції вогню. Синтез-ядерні гвинтівки «Шива». Я спустив Ельзу на підлогу й дістав одну. Рифлене руків’я, покрите якимось пружним матеріалом, було напрочуд зручне. У руках гвинтівка видавалася легшою, ніж на вигляд. Уставив батарею, й магнітна котушка ледь чутно загуділа, набираючи потужність. Автоматичний приклад висунувся сам, уперся мені в плече й зафіксувався.
— Очманіти, — вирвалося в Капібари. — А пиво вона не відкриває?
Хтось загиготів. Ельза обійняла мене за ногу, наче ховаючись.
— Я хочу на руки, — тихо сказала вона.
— Зараз, сонечко.
Відстебнув магазин. Сірі горошини дейтериду літію в прозорій пластиковій оболонці нагадували іграшкові кулі для всіх отих різнобарвних дитячих «пістиків»…
Капібара аж крякнув.
— Я читав про них! Промаже тільки паралітик.
Так… Я взагалі важко уявляв, як можна промазати, стріляючи термоядерним зарядом… Метр туди або сюди взагалі не важив…
— Слухайте уважно, — Ірма була зібрана і серйозна. — Ми думаємо, що на лінкорі чимало народу, але всі вони — науковці. Військових — одиниці, якщо взагалі є. Зате є бойові дрони. Їх активують, щойно ми несанкціоновано стикуємося. Стріляти слід обережно. Продірявимо обшивку — далеко не залетимо.
Вона зверталася до всіх, але дивилася чомусь тільки на мене. Наче це я був тут головний головоріз. Не знаю навіть, як описати той її погляд. Але він мені не сподобався. Дуже не сподобався.
Надворі пішов сніг. Ми швидко віддалялися від складів. Ніхто не здійняв тривоги, і це був неймовірний успіх. Двоє хлопців штовхали левітаційний візок з авіаційними батареями. Ельза сиділа в мене на спині — просто на наплічнику, немов ми гралися у вершників. Ручками міцно обхопила шию, а її тепла щічка притискалася до мого вуха.
Попереду з білої імли вже показалися дротові огородження тимчасового Контуру. Хтось вийшов нам назустріч із піднятою рукою. Я встиг помітити, як Капібара ліниво підняв «Шиву», не заморочуючись прицілюванням. А потім фігура спереду потонула в біло-блакитному спалаху. Вибух, низький і різкий, як гуркіт грому, змусив втягнути голову в плечі.
Ми навіть не зупинилися. Ще кілька спалахів поглинули ворота і, пожувавши, виплюнули їх розпеченими понівеченими уламками. Не знаю, чи постраждав хтось іще, — більше ніхто не ризикнув вийти нам назустріч. Ми пробігли між оплавленими стулками, наче були групою спортсменів на пробіжці.
Метрів через сто Ірма подала сигнал зупинитися, щоб ми могли перевести дух. До
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець недоумка», після закриття браузера.