Читати книгу - "Остання любов президента"

Взагалі-то, у душі я сподіваюся, що ця зустріч мені щось принесе. Все ж таки трудову та паспорт так собі ніхто не просить принести. Так що пахне роботою, а що таке робота у Жориному розумінні, я вже усвідомив. І така робота мене влаштовує. Тому що для нього головне не те, що і як я робитиму,а те, що мені можна довіряти і я схоплюю все на льоту.

— Вибач! — лунає за моєю спиною його голос.

Обертаюся. Гладенько поголений, свіженький, із запахом одеколону та зубного еліксиру.

— Давно чекаєш?

— З восьмої.

— Чудово. Пішли!

І він веде мене провулком мимо гармат, що прикрашають Будинок офіцерів. Повертаємо праворуч, заходимо у під’їзд «сталінки».

Маленький, тісний ліфт піднімає нас на шостий поверх.

Обшарпані подвійні двері, з обох боків яких прищиками наліплені дзвінки. Типова комунальна квартира.

Жора Степанович ігнорує десяток дзвінків і просто стукає у двері кулаком. Два рази.

Половина дверей відкривається, і я розумію, що двері — це камуфляж. Тому що за дверима пахне огірковим лосьйоном, свіжою фарбою та паркетним лаком. Тут нещодавно був ремонт.

Дівчина в облягаючих джинсах, в модній коротенькій кофтині та з коротенькою хлопчачою стрижкою веде нас білим коридором. Відчиняє двері до затишного кабінету. Ми сідаємо за полірований стіл. Запитує: «Чаю? Кави?»

— Кави! — видихаю я.

— Мінералка є? — запитує Жора Степанович.

— Є.

Вона виходить. А я дивлюся на два портрети, що прикрашають білу стіну: Тарас Шевченко та президент Кравчук. Поет, який мріяв про вільну Україну, та політик, який став обличчям цієї країни. У голові виникають якісь дивні паралелі. Чи навіть антипаралелі. Обшарпані двері з великою кількістю дзвінків — камуфляжний фасад, що приховує за собою наслідки євроремонту. Це конспірація, зрозуміло. Але чому усередині конспіративної квартири висять «правильні», номенклатурні та співзвучні істеблішменту портрети? Що це? Друга влада? Чи її таємні механізми?

— Ти чого розхвилювався?

— Я?

— Ти-ти!

Я замислююся. Прислуховуюся до температури своїх думок, до їхнього ритму. Ні, все ніби спокійно в мене всередині та й у моїй голові ніякої паніки. Запитання з’являються, і це зрозуміло. Але чого хвилюватися?

— Ваша кава. — Дівчина ставить переді мною горнятко на блюдечко.

Жора перехоплює в неї склянку з мінералкою.

Тепер наша мовчанка цілком виправдана. Кава занадто міцна і не досить солодка, але ж не кликати її сюди знову.

— О! Ви швидше за мене! — весело кидає на ходу чоловік у довгому чорному пальті. За ним знову з’являється дівчина у джинсах і кофті.

Він скидає пальто, шарф та пижикову шапку на її простягнуті руки та всідається до нас за стіл.

Обличчя-заготовка. Без виразу, без посмішки, але з готовністю миттєво приймати рішення. Десь я його бачив. Але де?

— Ну от, — звертається він до Жори Степановича. — Все за планом. Ремонт відмінний. Оргтехніку привезуть завтра. Можемо починати.

Жора Степанович дістає з кишені піджака портмоне, виймає звідти паспорт та простягає власникові кабінету. Потім переводить погляд на мене. Я розумію, чого він чекає. Викладаю на стіл свій паспорт і трудову.

Власник кабінету крутить у руках мою трудову. Потім простягає її мені назад.

— Відділу кадрів у нас поки що немає, так що потім запишемо. Зарплатня триста баксів на місяць у конверті та двадцять за відомістю. Згоден?

Я киваю.

— Робочий день з десятої до п’ятої, іноді на виїзді, іноді у вихідні. Згоден?

— Так.

— Завтра будуть готові візитівки. ПІБ запишемо за паспортом, телефон лише службовий. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповідаю я, і нарешті пригадую де я бачив його обличчя. Це ж один із тих відвідувачів, яких ми обслуговували вночі з Юльком та Славком, зовсім нещодавно, саме перед продажем клубу-ресторану. Так! Це один із них!

— Тоді на сьогодні вільний. Завтра у костюмі та з краваткою на десяту бути тут. Віра покаже кабінет. — Він махнув рукою собі за спину.

«Ага, — зрозумів я. — Значить її звати Віра!»

З шостого поверху я спускаюся пішки мимо страшних обшарпаних дверей, на яких теж висить безліч дверних дзвінків.

«Цікаво, — розмірковую я. — Це справжні комуналки чи такі ж самі, як ця, що нагорі?»

На дворі крапотить дощ. На годиннику лише дев’ята ранку. Я заходжу в «Кулінарію», що навпроти Будинку офіцерів, замовляю чай і котлету без хліба. І думаю. Вірніше, намагаюся зрозуміти: ким це вони прийняли мене на роботу? Оклад зрозумілий, робочий день визначений. А що треба робити — не сказали! Смішно! Але нічого страшного, завтра скажуть. Лише зрозуміло, що робота не буде брудною, коли вже на неї потрібно приходити у костюмі та краватці. До речі, потрібно придбати краватку!

164

Київ. Листопад 2004 року. Неділя.

Протягом останнього тижня Жанна з’являлася у нас лише двічі. Але й Світлана кудись зникала кілька разів та поверталася досить пізно, близько одинадцятої. Та я не допікав їй розпитами. Вона все ще не прийшла до тями. На трюмо я час від часу бачив то полароїдні портретики наших немовлят, то їхні кучерики у маленьких прозорих пакетах, то пластмасові браслетики, на яких імена «Oleg» і «Vira» написані латиною, виглядали по-особливому сумно.

Світлана вставала зазвичай близько десятої. До того часу у вихідні я спокійно господарював у квартирі, робив собі сніданок, варив каву. Життя продовжувало наспівувати нам якусь меланхолійну мелодію, а ми її чули та слухали. Окремо. Можливо, у кожного з нас була своя мелодія, але обидві вони не вирізнялися веселістю та заповзятістю. Вони обидві читалися на наших обличчях. Я читав її на Світланиному обличчі, а вона, мабуть, на моєму.

Я звик до диванчика у своєму кабінеті. Мені подобалося втикатися обличчям у стінку, на якій висів угорський килим, і на якому була зображена книжкова шафа зі старовинними товстезними книгами. Було щось потішне у цих двох протилежних стінах мого кабінетику. Ніби книги з книжкової шафи дивилися на груповий портрет своїх попередниць, що стояли на полицях книжкової шафи. А можливо, вони думали, що там, на протилежній стіні, висить величезне дзеркало, у якому вони відбиваються? Дитячі, трішки бешкетливі фантазії іноді освіжали мою голову, мою уяву. Якось я навіть зробив спробу перевірити: скільки книжок