Читати книгу - "Пастка на дурнів"

мов отрута. Забути все це неможливо, бо все це стало частиною і тлом найнезвичайнішої події в усьому його житті — події, що, можливо, належала до чудес, а можливо, й до царини патології: йому привидівся голий на дереві. Як це можна пояснити? Це не було «вже бачене „чи“ ніколи не бачене» і, напевно, не було «майже бачене»; жодна з категорій déjà vu, jamais vu, presque vu не могла в собі цього вмістити. Тоді, можливо, то був просто привид? Душа небіжчика? Небесний ангел чи пекельний дух? А можливо, весь цей фантастичний епізод — це всього лиш витвір його хворої уяви, продукт власної звироднілої капеланової свідомості й деградованого розуму? Можливості того, що на дереві й справді сидів хтось голий (і не тільки він, бо незабаром до голого приєднався ще один тип, одягнутий з голови до п’ят у зловісно-темне вбрання, з рудуватими вусиками; сидячи на гілляці, він навіть виконав якийсь ритуал: вклонився і подав голому брунатний келих, з якого той щось відпив), такої можливості капелан не міг навіть припустити!

Капелан щиро прагнув допомогти всім і кожному, але був неспроможний допомогти нікому, навіть Йоссар’янові. Він постановив нарешті схопити бика за роги — зробити таємний візит до майора Майора й перевірити, чи не вигадує Йоссар’ян, коли каже, що полковник Пескарт примушує своїх підлеглих виконувати більше бойових завдань, аніж в інших авіаполках. На цей зухвалий вчинок капелан наважився після чергової сварки з капралом Безбогом, тільки-но запив теплуватою водичкою з фляжки свій звичний безрадісний сніданок — шоколадний батончик «Молочний шлях» та бісквіт «Дитяча радість». Він вирушив до майора Майора пішки, скрадаючись, щоб його не помітив капрал Безбог, безшелесно перебіг через лісок, а коли обидва намети на галявині зникли за деревами, спустився до рову покинутої залізниці, там іти було легше. Капелан квапливо ступав по скам’янілих дерев’яних шпалах, а в серці у нього клекотів гнів щирого бунтівника. Того ранку його по черзі ображали й залякували полковник Пескарт, підполковник Порк і капрал Безбог. Ні, він, кінець кінцем, має показати їм, що не дасть собою попихати! Невдовзі його хворим легеням забракло повітря, але він і далі мало не біг, боячись, що варто вповільнити крок, як від його рішучості не залишиться й сліду. Раптом він помітив військового, що брів йому назустріч поміж іржавими рейками. Щоб його не побачили, капелан хутко вискочив з рову і, пірнувши в густі чагарі, почимчикував далі тінистим лісом по вузькій і звивистій, порослій мохом стежці, що вела в тому ж напрямку. Йти тут було важче, але він просувався вперед із тією ж несамовитою, відчайдушною звагою, раз у раз посковзуючись і спотикаючись, дряпаючи руки об колюче гілля, що заступало шлях. Нарешті чагарі та кущі високої папороті розступилися, і капелан, зігнувшись, прошмигнув повз брудно-оливковий причіпний фургон на шлакоблокових опорах, що його помітив ще здалеку крізь поріділий чагарник. Далі проминув намет, біля якого вигрівався на осонні лискучий перлисто-сірий кіт, потім ще один фургон на шлакоблоках і кінець кінцем вигулькнув на галявину, де розміщалась Йоссар’янова ескадрилья. Його губи були солоні від поту, але капелан, не зупиняючись, швидко перебіг галявину й увірвався до штабного намету, де назустріч йому підвівся кощавий, сутулий, вилицюватий штабний писар-сержант із довгими білявими патлами і чемно повідомив, що капелан може зайти, бо майор Майор щойно вийшов.

Капелан подякував коротким кивком голови і попрямував повз письмові столи з друкарськими машинками до брезентової завіси в глибині намету. Піднявши край завіси, він ступив уперед крізь утворений таким чином трикутний отвір і опинився в порожньому кабінеті. Брезент опустився за його спиною. Капелан важко дихав, він страшенно упрів. Кабінет весь час залишався порожній. Йому здалося, що він чує чиїсь приглушені голоси. Минуло ще хвилин десять. Уперто зціпивши зуби, капелан набрав суворого вигляду й невдоволено озирнувся. Раптом він весь обм’як — до нього дійшов справжній сенс сержантових слів: він може зайти, бо майор Майор вийшов. Нижні чини просто збиткуються над ним! Капелан із жахом скочив убік, гіркі сльози навернулись йому на очі, з тремтячих губ зірвався жалісний зойк. Майор Майор десь далеко, а він став жертвою брутального жарту цих бездушних людців! Капелан виразно уявляв собі, як пожадливо, мов зграя хижих голодних шакалів, чигають вони там, за завісою, щоб накинутись на нього з жорстокими кпинами, образити диким реготом, тільки він з’явиться перед ними. Він картав себе за легковірність і в панічній нестямі подумав, що багато віддав би зараз за яку-небудь маску або пару темних окулярів зі штучними вусами — було б за чим сховатися! А ще краще б мати могутній, гучний бас, як у полковника Пескарта, а також широкі мускулясті плечі й залізні біцепси. Тоді він безстрашно вийшов би до своїх злостивих мучителів, і від самого його владного та впевненого вигляду вони всі, як один, підібгавши хвости, боягузливо повискакували б геть та ще й пошкодували б про свою зухвалість! Але капеланові бракувало духу зустрітися з ними віч-на-віч. Єдиним виходом із становища було вікно. Шлях був вільний, і капелан вискочив з кабінету майора Майора, мерщій шугонув за ріг намету і сплигнув до залізничного рову — тільки його й бачили!

Капелан мчав, зігнувшись удвоє, а губи його машинально кривилися в безтурботній чемній усмішці на випадок, коли б хтось зустрівся. Однак, угледівши якогось чоловіка, що брів йому назустріч, він спритно видерся по схилах рову і чкурнув у лісову хащу так, неначе за ним хтось гнався. Щоки його палали від сорому. Йому вчувалися гучні перекоти глумливого реготу, а з гущавини кущів і з крон високих дерев, знущаючись, підморгували злостиво вишкірені розпливчасті п’яні пики. Гострий, пекучий біль стрілою пронизав капеланові легені і примусив сповільнити крок. Судорожно хапаючи ротом повітря, він брів уперед, хитався і шкутильгав, мов каліка, потім, геть знесилений, заточився й грюкнувся головою об кривий стовбур дички, але встиг обхопити його руками, щоб не впасти. З кожним віддихом йому у вуха вдаряло якесь хрипке ревіння, чи, може, скрегіт заліза. Минуло чимало хвилин, довгих, як години, поки він усвідомив, що ті страшні, приголомшливі звуки народжуються у нього всередині. Поступово біль у грудях почав стихати, капелан відчув, що може стати на рівні ноги. Він нашорошив вуха. В лісі панувала тиша. Ніхто його не переслідував, не чути було гаспидського реготу. Та від того йому не стало легше: аж надто він був закаляний, зморений, прибитий горем. Тремтячими, неслухняними пальцями він так-сяк опорядкував розхристану одіж, зусиллями волі