Читати книгу - "20 000 льє під водою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В цей день протягом багатьох годин я врізався в лід киркою з особливим напруженням. Важка праця мене підтримувала. Крім того, вона давала можливість дихати чистим повітрям, узятим з резервуарів для апаратів, а не важкою, бідною на кисень атмосферою «Наутілуса».
До вечора яма заглибилася ще на один метр. Повернувшись на борт корабля, я відразу почав задихатися від вуглекислого газу, який перенасичував повітря. Ах, чому ми не мали хімічних засобів для поглинання цього отруйного для дихання газу! В кисні ми б не мали нестачі. Оточуючі нас води мали його у величезній кількості, і нам було б легко його добути, розклавши воду нашими могутніми батареями. Але я подумав про те, що це б нічого не дало, бо вуглекислий газ, продукт нашого дихання, заповнював усі кімнати корабля. Щоб поглинути його, потрібно було наповнити великі посудини їдким натрієм і безперервно перемішувати його. А цієї речовини у нас не було, і замінити її ми нічим не могли!
Цього вечора капітан Немо змушений був відкрити крани резервуарів і випустити кілька кубометрів свіжого повітря в атмосферу «Наутілуса». Без цього запобіжного заходу ми вранці вже не проснулися б.
На другий день, 26 березня, я знову розпочав свою роботу шахтаря, вирубуючи п’ятий метр. І стеля, і бокові стіни тунелю все помітніше робилися товщими. Було ясно, що вони зустрінуться скоріше, ніж «Наутілус» зможе визволитися. На мить мене охопив відчай. Кирка ледве не випала з моїх рук. Навіщо довбати цей лід, коли все одно я загину або від задухи, або буду розчавлений водою, що перетворювалася на камінь. Це була мука, до якої не могли б додуматися найжорстокіші з дикунів. Часом мені здавалося, що я знаходжуся між велетенськими щелепами якогось страхіття, і вони непереборно змикаються.
В цей момент капітан Немо, який керував роботами і сам працював, пройшов повз мене. Я торкнувся його рукою і показав на стіни нашої в’язниці. Стіна з правого борту наблизилася до корпусу, «Наутілуса» принаймні на чотири метри.
Капітан зрозумів мене і зробив знак іти слідом за ним. Ми повернулися на корабель. Знявши скафандр, я пішов за ним у салон.
— Пане Аронакс, — сказав він, — нам треба вжити якихось героїчних заходів, інакше ми будемо замуровані в замерзаючій воді міцніше, ніж у цементі.
— Це так, — відповів я, — але що робити?
— О! — скрикнув він, — коли б мій «Наутілус» був таким міцним, щоб витримати цей тиск і не розплющитися!
— І що тоді? — спитав я, не розуміючи думки капітана.
— Невже вам не зрозуміло, — продовжував він, — що замерзання води прийшло б нам на допомогу? Хіба вам не ясно, що коли б вона замерзла, ці крижані поля, які затримують нас, розкололися б так само, як розколюються під її дією найміцніші камені? Таким чином, замість знищити вона врятувала б нас!
— Так, капітане, можливо. Але хоч який міцний був би «Наутілус», він усе одно не зможе витримати цей неймовірний тиск і сплющиться, як лист заліза.
— Я це знаю, професоре. Отже, необхідно розраховувати не на допомогу природи, а на самих себе. Треба протистояти дальшому замерзанню води. Потрібно зупинити його! Тепер зближаються не тільки бокові стінки, але вже попереду й позаду «Наутілуса» залишається не більше як по десять футів води. Наша пастка стискає нас з усіх боків.
— Який час, — спитав я, — ми ще зможемо користуватися повітрям з резервуарів корабля?
Капітан подивився мені прямо в вічі.
— Післязавтра резервуари будуть порожні! Холодний піт виступив у мене на лобі. А втім, хіба я міг дивуватися з цієї відповіді? 22 березня «Наутілус» заглибився у вільні від льоду води поблизу полюса. Тепер уже було 26. Значить, уже п’ять днів ми користувалися запасами повітря, яке було на кораблі! Крім того, навіть ці рештки його необхідно було зберігати для тих, хто рубав лід. Тепер, коли я пишу ці рядки, згадка про жахливі хвилини постає з такою виразністю, що мимоволі всю мою істоту охоплює неймовірний страх, мені здається, що легеням знову не вистачає повітря!
Тимчасом капітан Немо, мовчазний і нерухомий, заглибився в роздуми. Як видно, в нього з’явилась якась думка. Але він, здавалося, відкинув її, сам собі заперечивши. Нарешті, з його уст вирвалися слова:
— Кипляча вода!
— Кипляча вода? — скрикнув я.
— Так, пане. Ми ув’язнені в просторі, що все більше звужується. Невже струмені кип’ятку, які безперервно можуть викидати насоси «Наутілуса», не підвищать температури води, що оточує нас, і не затримають процес її замерзання?
— Треба спробувати! — рішуче сказав я.
— Спробуємо, пане професоре!
Зовні термометр показував сім градусів нижче нуля. Разом з капітаном Немо я пройшов у камбуз, де стояли великі дистиляційні апарати, що перетворювали морську воду на прісну і робили її придатною для пиття.
Кип’ятильники залили, водою, і вся сила могутніх електричних батарей була переключена на нагрівання змійовиків, наповнених водою. За кілька хвилин вода вже досягла точки кипіння. Насоси почали викачувати кип’яток у зовнішні води, а на його місце відразу вливалася нова вода. Теплота, яку давали батареї, була така велика, що холодній морській воді достатньо було лише пройти змійовиком до насосів, як вона вже починала кипіти.
Через три години безперервного викачування кип’ятку термометр показував уже мінус шість градусів. Це поки що був один виграний градус. А ще через дві години температура піднялася до чотирьох градусів нижче нуля.
— Ми робимо успіхи! — сказав я капітанові, пильно стежачи за показниками термометра.
— Я теж так думаю, — відповів він. — Значить, ми не будемо роздавлені. Залишається врятуватися від задухи, що загрожує нам.
Протягом ночі температура піднялася вже до одного градуса нижче нуля. Спроба підняти її вище не вдалась. Але через те що замерзання морської води починається не менше ніж при двох градусах, я зовсім заспокоївся — небезпека оледеніння була повністю усунена.
Наступного ранку, 27 березня, яма досягла глибини шести метрів. Залишалося пройти всього чотири метри. Для цього потрібно було ще сорок вісім годин. Повітря всередині «Наутілуса» не могло вже поновлюватися, тому в цей день воно все погіршувалось.
На груди мої навалився нестерпний тягар. Близько третьої години пополудні почуття тривоги в мене надзвичайно зросло. Я почав безперервно позіхати. Легені судорожно вдихали повітря, намагаючись знайти в ньому необхідний для дихання животворний кисень, якого ставало все менше й менше. Якесь заціпеніння оволоділо мною. Я лежав знесилений, майже непритомний. Мій добрий Консель, який відчував ті ж самі муки і страждав не менше за мене, не покидав мене. Він брав мене за руку, підбадьорював, і я
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «20 000 льє під водою», після закриття браузера.