Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

— Но й мудра у тебе голова, Митьку! Не інак, як бути тобі великим професором авать важним партєйним начальником!

Від тих похвал і пророкувань у мене виросло ще кілька крильцят за плечима і я уже не зайшов, а тунгуським метеоритом влетів у хату — захеканий, спітнілий, розчервонілий, а головне — одухотворений.

— Што ся стало, дитино?! — аж перелякалася баба.

— Отуйки’го маєте! — поклав я торбу посеред столу.

Пан учитель Фийса, наче зморена засухою ромашка після благодатного дощу, підняв голівку, похитався і почав на очах цвісти.

Дід Соломон й собі хутко заворушився біля печі і, наче квочка, що відчула під собою перше курченя, радісно заквочив:

— Мав бись, Митьку, щастя, долю…

Тим часом пан Фийса, згораючи від жаги, вхопили два гранчаки, сполоскали у відрі і виставили на стіл. Дід теж від нетерплячки навіть не врізав хліба, а не по-християнськи відламав два кусні і поклав між погарами.

— Я, неборята, штось нич не розумію, — мовила баба, розкриваючи торбину. — Се што, Митьку?

— Мармалада! — радісно рявкнув я.

— А паленька де?! — в один голос заричали дід і пан учитель.

— Вмісто паленьки я купив мармаладу! — не гамуючи бурхливих емоцій, все ще радісно вів я. — Діду, пане вчителю, ви коли би попробували, яка смачна і солодка мармалада, то нигда-шуга не взяли би до рота вонючої і гіркої паленьки.

— Слухай, дитино, ти з нами не фіглюй! — грізно замахнувся дід.

Бідні пан учитель Фийса, як перед цим ромашково розцвіли, так же безславно зів’яли. Гепнулися безсило на стілець і, ледь не плачучи, приречено сказали:

— А він, Мішку, з нами і не фіглює. Кілько разів я вам говорив, што ваш Митро — то є не дитина, а істинний потомок кровожадного ящера.

Дід, підозрюючи бабу у якійсь капосній провокації, взявся мене обшукувати, а далі кинувся до сіней, гадаючи, що я горілку припрятав там у якійсь закутині. Фіскарошка сама була настільки ошелешена моїм благородним вчинком, що як сіла при вікні на ослінчик, так лише і кліпала безвинно очима.

Тим часом я і далі гаряче переконував присутніх у паскудності горілки і великих благах і користі мармалади. Пан учитель Фийса дивилися на мене такими очима, ніби, перебачте на слові, з’їли солдатську онучу, і постійно повторювали:

— Ньит, ньит, се не є сотворіння Господнє, а виплодок кровожадного ящера…

Я, чимдалі увіходячи в антиалкогольну гарячку, схопив жменю мармалади і тицьнув дідові до рота.

— Ану ж лем попробуйте, яка тото добрятина! — наказав я.

Дід в опохмільній гнівачці перехопив мою руку і тим же повидлом бухнув мені межи очі.

— Штоби ти все життя їв і поносив одним мармаладом! — крикнув у безсилій люті.

Це була остання крапля, яка довбанула по голові бабу Фіскарошку і вивела її із оціпеніння.

— Ах ти, дуплавий каралабе, ти посмів на дитину руку підняти?! — вмить підскочила баба і втяла діда віником по потилиці.

— Мені вже добре! Мені вже нич не треба! — похопилися із місця пан Фийса і бочком-бочком почали повзти до дверей.

— Ви куди, пане Фийсо?! — розпачливо запитав дід.

— Я, солодкий Мішку, йду сієї ж минути топитися.

— Тать почекайте і мене, авби вам скучно не було! — дременув дід за паном Фийсою.

— Біжіть, біжіть і щасливо топіться! Лем позерайте, авби сьте горлянки у студеній воді не простудили! — крикнула услід гнівно баба.

Потім підійшла до мене, пригорнула до себе і ласкаво мовила:

— Молодець ти, Митрику! Головне, не пустив гроші псові під хвіст, а постарався про добрятину… Газдівна ж ти у мене дитина! От напечемо тепер різного тіста і баників із мармаладою! Покличемо нанашкулю, тітку, стрийну… Гулянка буде!

Я слухав бабині похвали, але сльози образи, завданої дідом і паном Фийсою, душили. Вони рясно текли з очей і повзли до губ. Я обтер їх язиком і — о диво! Мої сльози були солодкі і пахли яблучним повидлом, а по-нашому — мармаладою!

Мамка, задумливо посміхнувшись, щиро подякували нанашці Кутузовці за її похвали та передбачення мого великого майбуття. Далі перейшли через Єрусалимські горби і перед очима відкрилась, наче душа доброї людини, долина Святого Івана. Зі східної околиці її пильно, наче дитину, берегла наша старенька мамка — гора Ловачка. З півночі долину затуляли пасма лавоцьких гір, вкритих лісами. У чисті дні вони нагадували зграю кудлатих голубих псів, що, дрімаючи на сонці, готові зірватися на перший посвист господаря і рознести на дрібні кусні нечистого на руку нападника. А із заходу долину Святого Івана ніжно огортали наші Небесі і добродушні Єрусалимські горби, на яких ми тепер стояли із мамкою. А загалом мені ці гори і горбки, що півколом оточували долину Святого Івана, чомусь нагадували велетенський терновий вінець довкола голови розп’ятого християнина-праведника. Це особливо вражаюче було помітно, коли восени дерева палахкотіли червоним золотом і