Читати книгу - "Закляття відьмака"

співали. Тепер теж танцюють і співають. Але зовсім не так! У той день дівчата позичали одна в одної білі сукні. Навіть із заможних родин позичали у своїх подруг. Це для того, щоб бідним дівчатам не було соромно. Красуні дівчата співали: «Подивіться, хлопці, і ви побачите, що найбільша вартість жінки в її красі!» Дівчата-багачки співали: «Подивіться, хлопці, на нас і беріть в жінки. Пам’ятайте, хлопці, найкраще в жінці — її доброчинність та хазяйновитість!» А негарні дівчата співали: «Подивіться, хлопці, і візьміть нас заміж! І покладіться на Господа! Те, чого він нам не дав, ви самі додайте краси золотими оздобами!» От які були часи! Але ж то було в стародавні часи в нашому граді Єрушалаїмі! А тепер ми жили серед інших. І кожну годину, кожен день треба було берегтися, треба було стерегтися, аби не трапилось чого, аби не впало яке лихо на голову. А якщо впаде, то подолати його якомога швидше!

І от, коли тато взнав, що мельник сконав, його охопив розпач. Та він миттю вирішив — треба мірошника вивезти з усім скарбом, щоб нічого не лишилося у нашому заїзді з його речей — ні батога, ні шлеї, ні мазниці, ні квачика з дьогтем. І єдиний, хто міг зробити, — був Ілляш. Татові гірко було назавжди розлучатися з нашим Ілляшем. Бо його мати (ми тоді так думали) не була такою старанною, як цей бахурім. Татусь теж його любив і казав, що з усіх поселян у нього одного тільки була природна кмітливість та завзятість. Правда, він ще молодий, казав татусь, і тому, як і багато їхніх людей, довірливий. Але з часом це мине, казав татусь. А мені було, може, ще сумніше, що Ілляш від нас ішов. Бо ми з Ілляшем дружили. Нема чого дивуватись, той Ілляш справді був дуже добрий. Він для мене і рибу ловив, і птахів лісових та польових приносив. А вже про горіхи та ягоди лісові нема що й говорити — всіх нас, татових дітлахів, завжди балував. Бо нас матуся не відпускала до лісу. Певно, теж Ілляшеві не хотілося з нами розлучатися, бо йому в нас було добре. Я думаю, що Ілляш любив татуся, бо хіба ж можна було не любити нашого татуся? Його всі любили, не тільки наші люди, а навіть і поселяни, і переїжджі, і прочани, і татари, якщо вони спинялись у нас на ночівлю. Тато, сказав Ілляшеві: треба мірошника вивезти на возі, ніби той хворий. Ілляшеві нічого не треба було пояснювати. Він усе зробив. Правда, він одержав монети за цілий рік наперед. Але іншим можна й за три роки наперед дати, однак вони все зіпсують…

Ілляш вивіз мертвого мірошника під вечір, ще й зоря вечірня не зійшла. Наш любий татусь тремтів до наступного ранку, і ми всі тремтіли, бо не знали, що станеться з нами, чи не потрапить Ілляш в лабети стражів воєводських. А якщо потрапить, чи не викаже, що його наш татусь навчив вивезти мерця із заїзду. Головне, щоб не було розбору воєводського, бо це завжди страшні витрати! Завжди грабунок! А ще татусь непокоївся через те, що не був упевнений, чи не поцупить Ілляш чогось із гараздів мірошника. Бо я ж кажу — віз у них добрий, і на возі вони везли щедрі дарунки для печерських ченців…

У понеділок вранці прийшли прочани від білоцерківського шляху і сказали, що аж у третьому селі пристав віз, запряжений буланими кіньми. Коні наче галицькі, а мрець на возі вдягнений як подолянин. Мертвий, ні, не забитий. І не пограбований — бо як почали його з воза знімати, то із шкіряного пояса посипались срібники!.. Мерця вирішили поховати в тому селі…

Як ми зраділи від розповіді подорожніх! Наш татусь просвітлів лицем і зі сльозами радості возславив Господа і звеселився серцем! Він взагалі був непитущий чоловік. Дозволяв собі впитися лише на свято Пурім. Один раз на рік. Але тоді татусь випив аж три келишки. Для нас це був справжній щасливий день. Татусь навіть сказав, я це добре запам’ятала, віщі слова. Потім мені це дуже знадобилось. Власне, не стільки особисто мені, але знадобилось.

— Молодець Ілляш! Тьху, тьху, щоб не наврочити! Все ж таки він місцевий, а вони часом бувають такі дурні! Пі, недарма я мав підозру, що його батько хорошої крові… Недарма та стара відьма із Пісків розповіла, що коли Марія притяглась до неї, то сорочечка на дитині була обшита по коміру і рукавах паволокою… Порода, що не кажіть, дається взнаки!.. От хоча б цей божевільний Стрілець! Як я злякався, коли ступив на подвір’я! Він же міг їх покласти усіх до одного! Що було б, що було б?!! Але дивіться, він хоч і божевільний, однак виховання і шляхетні манери! Ви тільки подивіться, скільки він заплатив за глек вина і медові коржі?! Заплатив великий гріш і дав ще монету…

А я кажу:

— Він ще щось дав Ілляшеві, крім монети…

— Можливо, можливо, доню! Але якщо він Ілляшеві ще щось дав, то ми про це взнаємо, коли з’явиться Ілляш… Та будемо просити Господа нашого всемогутнього, щоб ніхто з них не з’являвся. Возславимо Господа, попросимо в нього захистити наше гніздо!..

Але все ж вони повернулися до нас. Правда, не всі. Чорного Стрільця ми більше не бачили. Ніколи. Він страшно загинув. Про обставини смерті цього божевільного Стрільця нам оповів лікар ребе Мерхав наступного року. Він приїхав до нас у гості на два дні. Мій татусь і ребе Мерхав дружили. І водночас вони ніби змагались у всьому, намагались один одного випередити. А всіх інших людей вони вважали нижчими за себе. І це так і було, без сумніву. Бо хто такі татусь наш і лікар ребе Мерхав? Я вам просто скажу — на надгробках предків ребе Мерхава висікали тазик для умивання, а на могилах татусевих предків вирізьблювали руку. Тазик — знак поколінь Авраамових, рука — знак коліна Леві.