Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

Зашумлять Твоїми піснями — Тільки дай нам вік золотий! (II, 74–75)

Тепер уже й Варахиїл збагнув, з ким має справу, і гнівно вигукнув: «О смердючі гроби зі своєю молитвою!.. Злоба, одягнена в одяг преподобія… Відвернімо очі наші від богомерзких цих, які ремствують, прохачів, облесників і лицемірів. Чи не чуєте, що шум, тріск, рев, вигуки, завивання, свист, дим, жупел і сморід содомський здіймаються над цим шляхом?» (II, 75). І архангели, послухавшись поради Варахиїла, «повернули світлі свої обличчя до ясного півдня» й заспівали свою ангельську пісню…

Тільки Сковорода не відводить своїх очей од «смердючих гробів», хоч би які були вони розфарбовані і якими «блудопишними лаврами» прикрашені…

Жорстокий вік

…в мій жорстокий вік…

Алєксандр Пушкін (Переклад М. Рильського)

«Чи глухий Сковорода до політики?»

Так Павло Тичина назвав одну зі своїх численних тек з матеріалами, які він збирав, працюючи протягом двох десятиліть — з перервами від 1920 року до 1940-го — над поемою-«симфонією» «Сковорода».

Звідки і з якої причини поміж силою історичних, природознавчих, філософських, філологічних нотаток, зіставлень, асоціацій та гіпотез (а тут є, до прикладу, такі, як «Гомер у Сковороди», «Сковорода й сміх. Сковорода й „Енеїда“ Вірґілія», «Чи міг знати Шекспіра Сковорода?», «Сковорода і геометрія» тощо; поза іншим, звісно ж, ритуально-обов’язкова як на той час теза «Карл Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін про XVIII вік»[280]) — звідки і з якої причини перед поетом постало раптом питання про «глухоту» чи, навпаки, чутливість Сковороди до політики? Що могло наштовхнути Тичину на цю думку?

Справа в тому, що здавна склалося і набуло поширення уявлення про Сковороду як про людину не від світу сього, мисленника, цілковито зануреного в споглядальність, самопізнання, самовдосконалення, — і тільки. Такий образ, образ філософа-«пустельника», який понад усе ставить усамітнення, спілкування сам-на-сам з Богом, душевний спокій, тиху дружню бесіду про вічне, непроминальне, геть далеке від буремних політичних подій та соціальних струсів своєї доби, утвердився в свідомості багатьох, треба визнати, не без участі самого Сковороди. Лише два приклади: один — згадуваний уже лист до А. Д. Карпова, написаний в Густинській пустині: «Ангел мій, мій охоронець, нині зі мною звеселюється пустелею. Я до неї народжений. Старість, бідність, смиренність — ось мої з нею співжильці. Я їх люблю, а вони мене» (II, 354); другий — суто ліричне, особистісне:

А я буду собі тихо Коротати милий вік, Так мине мені все лихо — Щасний буду чоловік (Пісня 18-та).

Подібного досить, щоб зрозуміти, як формувалася і чим підживлювалася думка про політичний та соціальний індиферентизм Сковороди, що її висловлювалося нéраз, і то поважними вченими. Тим більше, що закиди останніх ґрунтувалися не тільки на «щиросердних визнаннях» філософа, а передовсім на реаліях його життя і творчості. Ось кілька найвагоміших арґументів: не відгукнувся жодним словом на жагучі питання свого часу, зокрема байдуже дивився на запровадження в Україні кріпосництва (П. Житецький[281]); знову ж таки — ніде й ніколи не висловлював не те щоб протесту проти закріпачення українських селян, а бодай жалю та співчуття (М. Возняк[282]); реаґував на хибні явища церковного життя, але при цьому, разом зі значною частиною тодішньої української інтелектуальної еліти, обминав у своїх творах непорівнянно масштабніші й болючіші аномалії сучасного йому життя політичного, соціального, національного (М. Грушевський[283]).

Саме такі закиди й не міг прийняти Тичина, категорично не міг і не хотів з ними погодитися. Інтонація внутрішньої незгоди явно вловлюється в підтексті його запитання — невже можна повірити, щоб — хто? — Сковорода був глухим до політики?

В пошуках контрарґументів Тичина найперше звертається до відомого сковородинівського вірша «De libertate (Про свободу)». Ось ці за совєтських часів чи не найчастіше цитовані, достеменно хрестоматійні вісім рядків:

Що є свобода? Добро в ній якеє? Кажуть, неначе воно золотеє? Ні ж бо, не злотне: зрівнивши все злото, Проти свободи воно лиш болото. О, якби в дурні мені не пошитись, Щоб без свободи не міг я лишитись. Слава навіки буде з тобою, Вольності отче, Богдане герою!

Вірш автором не датовано, з приводу чого висуваються різні припущення. Вони заслуговують на увагу, бо спрямовують читацьку думку на особливості історичного контексту, до якого належить твір і поза яким навряд чи можна вповні й адекватно розкрити його (твору) сенс.

У статті 1942 року П. Тичина називає два ймовірних, як на його погляд, конкретних приводи, два «жагучих питання» часу (за виразом П. Житецького), котрі могли спонукати Сковороду до написання вірша «De libertate»: «…Чи то протести запорожців, на вольності яких