Читати книгу - "Штани з Гондурасу"

Люня подумала, що так легко упіймане щастя виповзає з її рук. І пустила в хід додаткові резерви. Перед ними Курочка не встояв.

Сталося це, дорогий читачу, на сорок дев’ятому кілометрі від Києва, по Варшавському шосе. Недалечко від клавдієвського повороту.

Запам’ятайте це місце. Бо для дальшого життєпису нашого героя воно матиме неабияке значення. Бо Люня не Катерина II. І ніхто по місцях її зупинок пам’ятних знаків не ставитиме.

Дачі за Вільхівкою росли, як гриби після дощу. Поки що це була тільки назва «дачі». Бо стояли тут переважно старі трамвайні вагони, кіоски, дерев’яні туалети, буди із спецмашин, телефонні і міліцейські будки. П’ять соток землі, що були у розпорядженні кожного дачника, тягнули до себе усе, що десь не так стояло, чи не так лежало. Ті, що мали доступ до державних будівельних матеріалів, уже встигли спорудити двоповерхові котеджі. Якби якийсь філософ постарався вивчити соціальні наслідки від отих дачних наділів, то, безперечно, відзначив би, що приватна власність одразу ж поділила дачне суспільство на багатих і бідних. Як на долоні вимальовувалися ті, що можуть вкрасти багато. Ті, що можуть вкрасти бідно. І ті, що ніяк не можуть вкрасти. Або не вміють цього робити.

Коли б якийсь принциповий працівник міліції чи прокуратури, проходячи повз дачі, згадав про свій службовий обов’язок чи захотів зробити службову кар’єру, йому не треба було б недосипати ночей, розгадувати злочинні ребуси, розкопувати тайни підступних хитрунів. Тут усе на поверхні. Приїжджай, бери разом з трамваєм, кіоском, котеджем чи тією ж таки міліцейською будкою. Але у нашій міліції і прокуратурі кар’єристів нема. І дачний кооператив «Левада» спокійно розростається.

Дід Затірка мружився з-під козирка картуза на оте розмаїття споруд:

— Дивися, Михайловичу, розповзлося по землі, як лишай.

Курочка, що кректав з лопатою в руці, випростався, витер спітнілого лоба.

— Невдале порівняння, діду. Лишай — хвороба, біда. А це для людей — радість. Ще одна життєдайна сила. Та й земля оновлюється. Що там було колись? Болото. Мочарі.

— Оновлюється, кажеш? Може, й оновлюється. Он криниці в селі пересихають. Це вже нове для Вільхівки. Та й люди оновлюються. Ганна вже не їде з молоком до Києва на базар. Сидить і торгує біля воріт. І дере так, як на базарі. Бо для неї той, хто купує, не людина, а дачник. Гаврюша он столяром став. Обслуговує дачників. Аркадій зі своїм Вітьком гасають по дачниках, як піп з кропилом по парафії. Колодязі копають. Люди дачникам падалиці продають. Хтось думає про те, що пропадає колгоспне сіно?

— Так-то так, діду. Але ж ці люди все одно в колгоспі не працюють. Одні — пенсіонери, інші — в Києві на роботах.

— А земля в колгоспі чия? Хто її здавав? Його батько чи його дід? Кого на неї наймати? Японця, у якого бракує землі? Не правильно, Михайловичу, в нас тут закручено. Десь хтось спеціально шкодить. Якийсь диверсант…

— Ай, діду! У нас диверсантів стільки… В кожному науково-дослідному інституті. Якщо впровадити все, що вони видумують, — не треба атомної бомби, нашестя саранчі чи всесвітнього потопу…

— А ти мені скажи: куди керівництво дивиться?

— Вибачте, діду, по-моєму, ви вчора сварилися з бабою?

Дід витріщивися.

— Точно. Сварився. А ти звідкіля знаєш?

— Розвідка, діду. Розвідка.

— Бач, які люди. Вже й це донесли…

— То за що ви сварилися?

— Та-а. Воно тобі треба, чуже горе…

— А все-таки? Цікаво.

— Взяла косу. Пішла вкосити трави. Так покосила. І камінці, і кілочки всі в землі познаходила. З коси пилку зробила…

— За це й сварили? Хвалити треба. Що сама за косу взялася.

— Не бабське це діло. Має піч — хай глядить у неї. П’ятдесят років товкмачу, і все одно заносить…

— П’ятдесят років. Бачите. П’ятдесят років ви не можете перевиховати одну бабу. Свою. Не можете знайти з нею спільної мови в усьому. А в державі — скільки мільйонів. І багатьох-пребагатьох, очевидно, не на своє місце поставлено. Беруться вони не за своє діло. Хоча й з добрими намірами. Хіба керівництво може скрізь додивитися? Якщо кожна людина не буде дивитися сама собі в душу. І звіряти її з душею народу, з душею держави. Та й душу держави за п’ятдесят років не виховаєш…

— Ти, Михайловичу, хитро закрутив, але трохи не в той бік. Звичайно, держава велика, людей багато. За усіма не вгледиш. Треба, як ти кажеш, щоб кожен звіряв свою душу з душею народу. А ти мені скажи, що таке душа народу, душа держави? І чи та душа має якесь конкретне визначення, якусь сталу оболонку? Чи не часто ми ту оболонку міняємо? І дивишся: вчора була душа, а нині вже не душа. Колись я вчив дітей історії. Окремі історичні факти до війни трактувалися по-одному, а після війни — зовсім по-іншому. А правда — тільки одна…

— Історія також на місці не стоїть. Знаходяться нові документи…

— Або пропадають старі…

— Якщо старі заважають жити по-новому…

— Я мислю, Михайловичу, що душа народу, як ти кажеш, має бути однією, постійною впродовж усього його життя. Як серце, як голова. А в основі тієї душі — здоров’я, традиції культура. Народ без традицій, то дерево без коріння. Будь-який вітер його повалить. Ти зауважив, що коли починаються нові війни, завжди піднімають старих героїв? Кожен з нас, сидячи в окопах чи йдучи в атаку, мав перед очима свою хату, своє село. Оце була моя душа… І так в кожного… І зараз для моєї душі дорога пісня «З чего начинается родина», а не космополітичне блеяння «Мой адрес не дом и не улица»…

— То що ви хочете сказати?