Читати книгу - "Очікування шторму"

Челні звернув на Приморський бульвар. Тут вітер був сильніший і долинав шум хвиль. Челні перелякано подумав, що, коли розіграється шторм, яхта навряд чи прийде тридцятого. Вітер хитав поодинокі ліхтарі, й кола світла плигали по лавках, по голих деревах, по мокрому асфальту. Й уявлялося, що це метушиться сам бульвар. На душі в лікаря було дуже неспокійно.

Човняр Кузьмич, як і домовлялися, ждав його біля «бочки». Тут, на свіжому повітрі, випивало ще кілька гультяїв. Челні попросив склянку «Хванчкари». Відійшов в Кузьмичем у темряву.

— Ящики сьогодні затопи, — неголосно проказав Челні.

— Усі шість?

— Так.

— Свіжувато на морі.

— Гроші тобі переказано поштою.

Кузьмич кивнув, що зрозумів.

Челні допив своє вино. Склянку поставив на прилавок. Купив пачку «Казбеку». Й пішов далі. До набережної.

Повертатися додому він вважав за небезпечне. Однак добу треба було десь відлежатися. Йти до Кузьмича було б вершиною необережності. Його можуть затримати, коли він скидатиме в море ящики зі зброєю. Блукати містом — не кращий вихід із становища. Каїров напевно оголосив розшук.

Є тільки одне місце, де можна сховатися. За адресою, що залишив Хмурий…

Ніздря зустрів його непривітно. Дивився з підозрілою нашорошеністю. Відповідав коротко й неголосно, наче лінувався розкрити рот. Але Челні не був збентежений холодним прийомом. Саме таких відлюдькуватих, обережних людей, як Ніздря, Челні вважав надійними, вартими довір'я.

Він виклав перед Ніздрею сто карбованців і сказав:

— На поточні витрати. Завтра отримаєш удвічі більше.

Ніздря спитав:

— Де маєте бажання перебувати? В будинку чи в тайнику?

— Веди в тайник, — вирішив Челні.

Ніздря повів Челні тим же шляхом, яким колись ішов Граф Бокалов.

У тайнику було холодно й мокро.

— Та-ак… — зіщулився Челні.

— Можна електроплитку організувати, — сказав Ніздря.

— Розумно. Це було б дуже розумно, — погодився Челні.

Незабаром Ніздря приніс іржаву електроплитку й вузлик з харчами.

— Вечеряйте, — Ніздря витягнув з кишені неповну пляшку самогону. Поставив її на скриню перед Челні.

У вузлику були яйця, хліб, огірки, порожня склянка. Челні налив самогон у склянку. Й тут він здійснив останню, фатальну помилку. Може, йому вже дуже сподобався Ніздря, може, осічка, що вийшла в нього з Графом, роздратовувала, наче скалка, в усякім разі, він сказав:

— Ви знайомі з Графом Бокаловим?

— Так, — відповів Ніздря.

— Не довіряйте йому, він працює на Каїрова.

Зовні Ніздря зреагував на пересторогу так само, якби він почув: «Приготуйте калоші, завтра піде дощ».

Одне слово, він навіть не ворухнув бровою. Ніби Челні й нічого не казав. Тим часом у його голові майнула така думка: якщо Каїров підсилає до нього Графа, значить, справи кепські, значить, треба рятувати власну шкуру. А як рятувати? Чи можна врятувати? Здається, так.

І вибравши момент, Ніздря вдарив Челні пляшкою по голові. Зв'язав. Очистив кишені. Гроші приховав у затишне містечко. Пістолет, якісь порошки, папери завернув у згорток. І пішов до Каїрова…

… Човняр Кузьмич цієї ж ночі був затриманий прикордонниками. А ще через добу чекісти зустріли яхту біля мису Косого.

«Дорога Марфо Гаврилівно!

З великим співчуттям повідомляю Вам важку звістку про героїчну загибель Вашого сина й товариша нашого, Лобачова Семена Матвійовича, який безстрашно й не жаліючи життя бився з бандитами, відстоюючи завоювання робітників та селян.

Ваш син, Лобачов С. М., був хоробрий і свідомий червоноармієць, користувався любов'ю і повагою товаришів. Пам'ять про нього назавжди збережеться в серці революційного народу.

Похований Ваш син і наш дорогий товариш, Лобачов Семен Матвійович, на кладовищі в станиці Лабінській. З командирським привітом!

Комеска Лихоносов.

20 листопада 1933 року».

«Здрастуйте, Оксано Петрівно!

З великим горем і співчуттям поспішаю повідомити, що чоловік Ваш, Іван Антонович Піддувайло, героїчно загинув у сутичці з білобандитами, захищаючи завоювання трудового народу.

Товариш Піддувайло І. А. був хоробрий і свідомий червоноармієць, користувався повагою друзів. Пам'ять про нього назавжди збережеться в наших серцях.

Похований Ваш чоловік і наш дорогий товариш, Піддувайло Іван Антонович, на кладовищі в станиці Лабінській.

З командирським привітом!

Комеска Лихоносов.

20 листопада 1933 року».

Іван Безпризорний і Боря Кнут родичів і близьких не мали.

Епілог

І знову світило сонце. Тут завжди так. Сьогодні дощ або мокрий сніг, а завтра сонце, жарке, південне. Й наче немає на землі ніякої осені, немає зими. Тільки весна й літо. Й небо було блакитне. Й море блакитне. Вони зливались, і здавалося, що місто повисло в блакитному повітрі.

Люди на пероні торгували виноградом, каштанами, в'яленою ставридою і білими хризантемами. Провідник оголосив, що тут міняють паровоз і стоянка триватиме двадцять п'ять хвилин, але Анастасія не вийшла з вагона, а стояла на площадці прокуреного тамбура. Вона знала, що її повинні зустріти друзі Костя Волгіна, й вважала, що на площадці її легше знайти, ніж у натовпі біля