Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

Олег стояв нерухомо, спираючись на кирку, і обличчя його аж світилося від радісного збудження. Коли всі зібралися, він розвів руками, став раптом надзвичайно серйозний і промовив:

— Ось, товариші, ми й досягли мети нашої подорожі. Невимовно вдячний вам за все, що ви зробили для її успішного завершення. Це тут багато років тому мій дід з дідом Єменки знайшли поклади. Вони заповіли своїм нащадкам оберігати скарб і передати його народові. Ця почесна місія випала на мою і вашу долю. У нас немає часу для довгих промов. Тож до роботи!

Звичайні слова пролунали урочисто під склепінням печери. Перед початком робіт геолог пояснив:

— Ця печера утворилася внаслідок руйнування скельної маси. Підземна ріка, що протікала тут сто тисяч років тому, пробила собі дорогу в скелі. Печера все більше розширювалася і згодом набула теперішнього вигляду. Пропоную усім поки що не йти далі, а почати розкопки ось тут, у цих канавах, вимитих водою.

Не гаючись, ми взялися до роботи. Розкопали невеликий шар піску, перемішаного з щебенем, і натрапили на золотоносну жилу. Між камінням заблищали зерна дорогоцінного металу завбільшки з ліщиновий горіх. Місцями вони мали вигляд тонких пластинок. Ми так захопилися роботою, що не відчували ні голоду, ні спраги і все копали, копали, розгрібаючи й пересипаючи пісок і щебінь, аж поки не почало темніти. Хоч в печері було прохолодно, ми спітніли. Нарешті, закінчили свою незвичайну роботу золотошукачів: перед нами лежала купка золота вагою, може, з кілограм або два. Правду кажучи, ми всі трохи здивувалися такому малому видобутку. Адже дід Олега писав у заповіті про поклади великого значення, а наслідки нашої праці цього не підтвердили.

Проте Олег вважав, що ці золотоносні жили, напевне, з'єднані з іншими — головними, значно багатшими.

Після короткого перепочинку ми лаштувалися вже повертати назад, коли щось раптом дивно захрипіло. Ніби якийсь великий звір хрипів у вузькому проході. Я мимоволі стрепенувся й кинувся до рушниці, що стояла під стіною. Всі інші теж схопили зброю і прикипіли поглядом до чорного отвору вузького проходу. Та ось в руці Олега спалахнуло світло електричного ліхтарика й освітило прохід. Він простягнувся перед нами у всій своїй холодній незайманості й був порожній, скільки сягало око. Проте саме звідти й лунали дивні звуки. Протяжні, хрипкі, вони з низьких тонів поступово переходили у високі, поки, нарешті, не перетворилися в завивання. До цих неприємних звуків приєдналося ніби якесь квиління далекої завірюхи, що аж лящало у вухах.

Раптом все вщухло, але тільки на мить. З жерла проходу знову прорвалася какофонія кількох розладнаних, хрипких трубних звуків. Печера гула, мов рупор. Акустика збільшувала ефект цієї страшної какофонії, і Чижов не витримав, зірвав з плеча рушницю й вистрілив у темний прохід.

До гуркоту пострілу, що прогримів у підземеллі, наче удар грому, приєднався несмішливий свист і завивання.

Тамара затулила пальцями вуха й злякано вирячила очі. Олег миттю зірвався з місця й кинувся в прохід.

Дівчина скрикнула й побігла за ним. Та Чижов притримав її.

— Не лізь туди, все це дитячі іграшки — не більше!

— Чому ж ви тоді стріляли, Андрійовичу? — вигукнула Тамара.

— Чому, чому… Щоб припинити цей відьомський шабаш. Від нього у вухах лящить.

Єменка єхидно посміхнувся, штовхнув Чижова в плече і пробасив:

— Слухай, слухай, Петре Андрійовичу, пісеньку, яку ти хотів почути внизу, біля підніжжя піраміди. Зрозумів, нарешті, що ми в Співучій печері? Ніяке допотопне страховище такої не втне…

— Товариші, товариші, — почулося з горловини, — все ясно! Зараз я вам поясню це явище…

Олег повертався, щоб провести нас у прохід. Ми рушили за ним і незабаром побачили кілька вузьких тунелів та маленьких отворів, над якими стояли три великих комини. З усіх отворів свистячи виривалося повітря. На думку Олега, це явище викликане різницею температур на поверхні скель і всередині численних тунелів після заходу сонця. На цій же підставі в різних місцях гір і улоговин виникали повітряні течії, вітри проходили до скельних порожнин і розколин, утворюючи тут диявольські концерти.

Свідком такого явища був і Олегів дід, коли досліджував колись ці гори. Тому він і назвав печеру Співучою. Таємницю було розгадано. Так перший день розкопок завершився несподіваним підтвердженням легенди про Співучу печеру.

Вже стемніло, коли ми повернулись до табору. Тільки за вечерею я відчув, як стомився. Руки й ноги боліли від важкої роботи, спина ледве розгиналася. Попоївши, я відразу ж пішов у палатку й ліг спати. Тільки-но голова торкнулася подушки, як я поринув у глибокий сон. Прокинувся аж уранці.

Всі учасники експедиції вже снідали. Я підсів до них. Ніхто навіть не натякнув, що я довго спав. Тільки Тамара пирснула від сміху, але одразу ж прикрила обличчя записною книжкою, яку тримала в руках. Блиснувши очима, вона мовила з лукавою посмішкою:

— Я пригадала одуда, коли побачила вас. Волосся у вас наїжилось і заспані ви були, як і отой чубатий птах.

— І всі ці шпильки тільки за п'ять хвилин зайвого сну…

— П'ять хвилин? — перебила мене дівчина. — Цілу годину ви хропли, поки ми готували сніданок і розбирали креслення та цифри на плані долини й печери. Ви вже відпочили, і голова у вас повинна бути ясна. Погляньте-но ось на цю карту дідуся Олега Андрійовича.

Креслення в блокноті геолога я вже бачив не один раз, але й тепер, переглянувши його, не міг розшифрувати значення ліній і цифр, які стояли по незамкненому колу.

На думку Олега, коло означало печеру, а лінії вказували напрям проходів. Цифрам він теж не міг дати ради і, трохи поміркувавши, сказав: