Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вибач. — Жинь схрестила руки на грудях, тремтячи від різкого вітру. — Можна запитати ще дещо?
— Ти однаково спитаєш.
— Чому ти так сильно мене ненавидиш?
— Я не ненавиджу тебе, — автоматично промовив він.
— А здається, що ненавидиш. Уже дуже давно, ще навіть до смерті Алтаня.
Нарешті він повернувся до неї обличчям.
— Я не можу дивитися на тебе й не бачити його.
Вона знала, що він так скаже. Знала, але все одно відчула біль.
— Ти думав, що я не виживу без нього. І це… Це правда, я ніколи не могла. І… І якби ти заздрив, з якоїсь причини, я зрозуміла б і це також, але ти просто маєш знати, що…
— Я не просто заздрив, — сказав він. — Я злився. На нас обох. Я спостерігав, як ти робиш ті ж таки помилки, що й Алтань, і не знав, як це зупинити. Я бачив, що Алтань заплутався і гнівався всі ці роки, бачив, як він ішов шляхом, який обрав для себе, немов сліпе дитя, і я думав, що точно те саме відбувається і з тобою.
— Але я знала, що роблю. Я не була сліпою, як він…
— Ні, була, і навіть не усвідомлюєш цього. До таких, як ти, довго ставилися лише як до рабів, і ти забула, як воно — бути вільною. Тебе легко розізлити, ти швидко підсідаєш на будь-що: опіум, людей, ідеї, — якщо це пом’якшує твій біль, хай навіть тимчасово. І тому тобою дуже легко маніпулювати. — Чаґхань помовчав якийсь час. — Вибач. Я тебе образив?
— Вейсжа не маніпулює мною, — наполягала Жинь. — Він… Ми боремося за хороше. Це варте того, щоб за нього воювати.
Він пильно глянув на неї.
— Ти справді віриш у Республіку?
— Я вірю, що Республіка — це краща альтернатива всьому, що ми маємо, — сказала вона. — Дадзі мусить померти. Вейсжа — наш найкращий шанс її вбити. І хай би що трапилося далі, воно не може бути гіршим за Імперію.
— Ти справді так думаєш?
Жинь уже не хотілося про це говорити. Не хотілося дозволяти розуму працювати в цьому напрямку. Бо ж катастрофа на озері Боян змусила її всерйоз обміркувати рішення не повертатися до Арлона й думку про те, чи є їй узагалі заради чого вертатися.
Тепер вона мала забагато сили, забагато люті. Їй потрібна була причина, заради якої горіти. Республіка Вейсжі була її якорем. Без нього вона загубиться, дрейфуватиме. І ця думка лякала її.
— Я мушу це зробити, — сказала вона. — Інакше в мене нічого не лишиться.
— Якщо ти так кажеш. — Чаґхань знову відвернувся до річки. Він немовби поступився в цій суперечці. Жинь не розуміла, розчарований він чи ні. — Можливо, ти маєш рацію. Але, зрештою, тобі доведеться запитати себе, заради чого ти воюєш. І ти муситимеш знайти причину жити, окрім як заради помсти. Алтаню це так і не вдалося.
— Ти впевнена, що вмієш їздити верхи? — Цара передала Жинь віжки.
— Ні, але Кітай уміє. — Жинь із тривогою глянула на чорного бойового коня. Їй ніколи не було спокійно біля коней — зблизька вони видавалися значно більшими й будь-якої секунди могли проломити череп копитом, — але Кітай у дитинстві часто їздив верхи по родинному маєтку, щоб тепер із легкістю вправлятися з цими тваринами.
— Тримайтеся подалі від головних доріг, — сказав Чаґхань. — Мої птахи кажуть, що Імперія відвоювала чималу частину своєї території. Якщо вас побачать за денного світла, ви неодмінно зіткнетеся з патрулями Міліції. За можливості тримайтеся лісу.
Жинь уже хотіла було запитати про харч для коня, аж раптом Чаґхань і Цара різко розвернулися ліворуч, немовби двоє хижих тварин, які почули жертву.
За мить шум почула й вона. Крики з табору кетреїдів. Стріли з глухим стуком врізалися в тіла. І вже за мить почувся звук аркебузи, якого ні з чим не можна було сплутати.
— Бляха, — видихнув Кітай.
Близнюки вже кинулися бігти назад. Жинь схопила з землі тризуб і побігла вслід за ними.
У таборі панував хаос. Кетреїди бігали, хапали за віжки сполоханих коней, які намагалися вирватися. У повітрі відчувався різкий кислотний запах пороху. Дірки від куль поцяткували юрти. Тіла кетреїдів були розкидані на землі. Місіонери Сірого товариства, принаймні половина з них, підняли аркебузи й без розбору стріляли по табору.
Як вони змогли повернути собі аркебузи?
Жинь почула постріл і впала до землі, коли куля пробила дерево позаду неї.
Над головою свистіли стріли. Кожна з глухим ударом знаходила свою ціль. Жменька призахідників упала додолу, стріли стирчали просто з їхніх голів. Декілька інших у паніці втекли з галявини. Ніхто не кинувся їх наздоганяти.
Лишився тільки Авґус. Він підняв дві аркебузи, по одній у кожній руці, їхні стволи незграбно схилилися до землі.
Він ніколи ні в кого не стріляв. Жинь була в цьому впевнена: він тремтів і гадки не мав, що робити.
Сожцань Сіжа ледь чутно промовила наказ. Вершники діяли разом. На Авґуса миттю наставили дванадцять стріл, натягнувши тятиву луків.
— Не стріляйте! — скрикнула Жинь. Вона кинулася вперед, перекриваючи шлях стрілам власним тілом. — Не стріляйте… будь ласка, він не в собі…
Авґус немовби нічого й не помічав. Його погляд був прикутий до Жинь. Він підняв аркебузу в правій руці. Ствол націлився просто їй у груди.
Байдуже, що він ніколи раніше не стріляв з аркебуз. Він не міг промахнутися. Не з такої відстані.
— Демон, — сказав він.
— Жинь, назад, — натягнуто промовив Кітай.
Жинь завмерла, не здатна поворухнутись. Авґус нестямно розмахував зброєю, переводячи її між Сожцань Сіжею, Жинь і Кітаєм.
— Творець дав мені мужність, захистив мене з небес…
— Що він говорить? — з натиском запитала Сожцань Сіжа.
Авґус міцно замружився.
— Покажи їм силу небес і вдар своєю божественною справедливістю…
— Авґусе, годі! — Жинь вийшла вперед, піднявши руки, у, як вона сподівалася, незагрозливому жесті, і промовила чітко сформульованою призахідницькою. — Тобі нічого боятися. Ці люди тобі не вороги, вони не збираються кривдити тебе…
— Варвари! — закричав Авґус. Він замахнувся однією аркебузою поперед себе, окресливши арку. Кетреїди засичали й відсахнулися, декілька вершників припали додолу. — Геть із моєї голови!
— Авґусе, прошу, — благала Жинь. — Тобі страшно, ти не в собі. Поглянь на мене, ти знаєш, хто я, ти вже мене бачив…
Авґус знову наставив аркебузу на неї.
Над галявиною промчала мовчазна команда Сожцань Сіжі: «Вогонь».
Жоден вершник не відпустив тятиви.
Жинь спантеличено роззирнулася.
— Бектере! — крикнула Сожцань Сіжа. — Що це таке?
Бектер усміхався. Жинь із жахом усвідомила, що відбувалося.
Це була не випадковість. Призахідників звільнили зумисне.
Це був переворот.
Галявиною туди-сюди рикошетили спалахи образів, створених шаленою люттю, мовчазна війна розумів між Бектером і Сожцань Сіжою впливала на всіх присутніх так, немовби вони були борцями, які виступають перед глядачами.
Жинь побачила, як Бектер перерізає пута призахідників і вкладає аркебузи їм у руки. Вони витріщалися на нього, отупілі від жаху. Він сказав їм,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Республіка Дракона, Ребекка Куанг», після закриття браузера.