Читати книгу - "Якщо кров тече"

Дрю все це ледве помічав. Він писав, їв, спав удень, знову писав. Коли-не-коли йому траплялося розічхатись, а ще коли-не-коли він думав про Люсі й дітей, з нетерпінням очікуючи, коли прийде потрібне слово. Здебільшого ж він про них не думав. То егоїстично, він це розумів і не зважав. Він жив у Біттер-Рівер.

Час від часу йому доводилося зупинятися й чекати, поки потрібне слово спаде на думку (як ті фрази, що спливали з глибин «Чарівної кулі № 8», коли він був малим), і час від часу йому доводилося вставати й гуляти кімнатою, коли він намагався придумати вправний перехід від однієї сцени до іншої, але паніки не було. Як і розпачу. Він знав, що слова прийдуть, і вони приходили. Він влучав у кошик із будь-якого місця на майданчику, навіть здалеку, майже з центру. Він тепер друкував на татовій машинці, стукав по клавішах до болю в пальцях, але не переймався й цим. Він виносив цю книжку, цю ідею, що прийшла до нього нізвідки, поки він стояв на розі вулиці, а тепер вона понесла його.

Яка ж то чудова подорож.

25

Вони сиділи у вогкому підвалі без світла, але при гасовій лампі, яку шериф знайшов нагорі: з одного боку — Джим Ейверіл, з іншого — Енді Прескотт. У червонясто-жовтогарячому сяйві лампи хлопець здавався не старшим за чотирнадцять років. Він точно не був схожий на того напівп’яного, напівнавіженого молодого хулігана, котрий прострелив голову дівчині. Ейверіл подумав, що зло — дуже дивна штука. Дивна й підступна. Зло знаходить шлях усередину, як щур знаходить лазівку до будинку, і їсть те, що людина була надто дурна або ледача сховати, а зжерши все, йде собі геть із повним черевом. І що ж залишилося перед шерифом після того, як щур-убивця покинув Прескотта? Ось це. Наляканий хлопчина. Він сказав, що не пам’ятав, як усе сталось, і Ейверіл йому вірив. Але малий усе одно висітиме за це.

— Котра година? — спитав Прескотт.

Ейверіл глянув на кишеньковий годинник.

— Майже шоста. На п’ять хвилин більше, ніж було, коли ти питав минулого разу.

— А наш вихід о восьмій?

— Так. Виберемося з містечка десь на милю, а тоді один з моїх заступників…

Дрю зупинився, глипаючи на сторінку в машинці. На неї падала смужка сонячного світла. Він підвівся й пішов до вікна. Побачив трохи блакиті. Ледве вистачило б одні штани пошити, як сказав би тато, але вона прибувала. А ще Дрю дещо почув: тихе, але характерне врррр бензопилки.

Він одягнув ношену куртку й вийшов надвір. Звук долинав з певної відстані. Дрю перейшов засмічений галузками двір, наблизився до залишків сараю з інструментами. Татова ручна пилка лежала під уламком зруйнованої стіни, і Дрю вдалося її звільнити. Вона була дворучна, але Дрю міг дати їй раду й сам, якщо повалене дерево не дуже товсте. «І не дуже там надривайся, — сказав він собі. — Якщо не хочеш, щоб хвороба вернулася».

На мить він задумався, чи не повернутися всередину й продовжити роботу, замість того щоб зустрічати того, хто там рухався дорогою, прорізаючи собі шлях серед накиданого бурелому. За день чи два до цього він би так і зробив. Але дещо змінилося. В його голові з’явився образ (тепер вони повсякчас приходили до нього без запрошень), що змусив його всміхнутися: картяр на програшній серії, що допікає дилеру, аби той поквапився й здавав уже ті драні карти. Слава Богу, Дрю вже не був таким картярем. Книжка чекатиме на нього, коли він повернеться. Чи продовжить він її тут, у лісах, а чи вдома, у Фалмуті — вона чекатиме на нього.

Він закинув пилку на заднє сидіння «субурбана» й повільно покотив Гімнистою дорогою, повсякчас зупиняючись, щоб відкинути повалені гілки, перш ніж їхати далі. Подолав майже два кілометри, коли натрапив на перше дерево, що перегородило дорогу, але то була береза, і він швидко з нею впорався.

Бензопилка вже голосила дуже гучно, і врррр перетворилося на ВРРРРРРРР. Щоразу, як вона затихала, Дрю чув, як газував чималий двигун, коли його рятівник наближався, а тоді знову заводилася пилка. Дрю саме намагався перепиляти значно більше дерево, що йому не дуже вдавалося, аж коли з-за наступного повороту важко виперла спеціалізована під лісництво повноприводна «шеві».

Водій під’їхав і вийшов з машини. То був дебелий чоловік із ще більшим животом, вдягнений у зелений комбінезон і камуфляжну куртку, поли якої теліпалися на рівні колін. Він мав бензопилку промислового розміру, але в його рукавиці вона здавалася майже іграшковою. Дрю зразу зрозумів, хто він такий. За такої подібності помилитися було неможливо. А також через дух «Олд Спайса», що домішувався до запахів тирси й палива з пилки.

— Вітаю! Ви, мабуть, син Старого Білла.

Здоровань усміхнувся.

— Ага. А ви, мабуть, Баззі Ларсонів.

— Точно.

Дрю й не усвідомлював, наскільки йому було потрібно побачити іншу людину. Це наче не розуміти, як сильно хочеш пити, доки хтось не вручить тобі склянку холодної води. Він простягнув долоню. Вони потисли руки над поваленим деревом.

— Вас звуть Джонні, так? Джонні Колсон.

— Майже. Джекі. Відступіть трохи, містере Ларсон, щоб я перепиляв цю деревину. Вашою пилкою будете цілий день махати.

Дрю відступив і дивився, як Джекі завів свій «Штіль» і прорізався крізь дерево, залишивши акуратну купку тирси на засипаній листям і галузками дорозі. Удвох вони зіпхнули меншу частину дерева в канаву.

— Як там решта дороги? — спитав Дрю, трохи хекаючи.

— Не геть страшно, але в одному місці сильно розмило. — Джекі примружив око, а іншим оглянув «субур­бан» Дрю. — Ця штука може й пройти, вона доволі високо сидить. Коли ні, то я міг би вас потягти, але тоді вашу вихлопну може трохи перетеє.

— Звідки ви дізналися, що треба по мене їхати?

— Ваша дружина мала татків номер у старому блокноті. Вона поговорила з мамцею, а мамця подзвонили мені. Ваша дружина переживає.

— Та мабуть. І ще, мабуть, думає, що я клятий дурень.

На це син Старого Білла — можна називати його Молодим Джекі — примружив очі на високі сосни при дорозі й нічого не сказав. Як правило, янкі не коментують подружньої ситуації інших людей.

— Ну, скажу от що, — мовив Дрю. — Як вам те, щоб ми поїхали спершу до хатинки мого тата? У вас є час?

— Ага, цілий день.

— Я зберу речі — це недовго — а тоді зможемо доїхати караваном до крамниці. Там нема покриття мобільного, але я зможу подзвонити з таксофона. Якщо буря і його не вимкнула.

— Нє, він працює. Я дзвонив звідти мамці. Ви, мабуть, ще не чули за Девітта, га?

— Тільки те, що він захворів.

— Уже є новина, — сказав Джекі. — Помер. — Він харкнув, плюнув і глянув на небо. — Уже не побачить цю, як видко, погожу днину. Стрибайте до вашої машини, містере Ларсон. Проїдьте за мною пів кілометра до Паттерсона. Там зможете розвернутися.

26

Знак