Читати книгу - "Якщо кров тече"

і картинка у вікні «Великого 90» здалися Дрю водночас сумними і смішними. Зважаючи на обставини, веселитися з його боку було доволі паскудно, але ж іноді (або й часто) внутрішній рельєф людини саме такий і є — доволі паскудний. «ЗАЧИНЕНО НА ПОХОРОНИ», — було написано на знаку. А картинка зображала Роя Девітта біля надувного басейну. На чоловікові були пляжні човганці й шорти-бермуди, над якими нависало значне черево. Він тримав у руці банку пива й, мабуть, потрапив у кадр посеред танцювального руху.

— Рой любив пивбургери, це точно, — підмітив Джекі Колсон. — Ви звідси вже доберетеся, містере Ларсон?

— Аякже, — сказав Дрю. — Дякую.

Він простягнув руку. Джекі Колсон потиснув її, скочив у свою «шеві» й поїхав дорогою.

Дрю зійшов на ґанок, поклав жменю дріб’язку на поличку біля таксофона й подзвонив додому. Відпо­віла Люсі.

— Ця я, — сказав Дрю. — Я коло крамниці, їду додому. Ще сердишся?

— Приїдь і побачиш. — А тоді: — Голос уже краще звучить.

— Бо мені краще.

— Встигнеш сьогодні?

Дрю глянув на руку й зрозумів, що взяв із собою рукопис (аякже!), але годинник залишив у спальні татової хатини. Де він і пролежить до наступного року. Дрю оцінив положення сонця.

— Не впевнений.

— Якщо ти втомлений, то не намагайся. Зупинись в Айленд-Фолз або Деррі. Ми почекаємо ще ніч.

— Гаразд, але якщо почуєш, як хтось заходить до будинку десь опівночі, то не стріляй.

— Не буду. Добре попрацював? — Він чув у її голосі вагання. — Ну, з тією хворобою?

— Так. Думаю, виходить добре.

— Не було проблем із… ну…

— Словами? Ні. Жодних. — Принаймні після того дивного сну не було. — Думаю, що цю книжку не доведеться викидати. Я люблю тебе, Люсіє.

Пауза після його слів здавалася дуже довгою. Тоді вона зітхнула й сказала:

— Я теж тебе люблю.

Зітхання йому не сподобалось, але слова він радо прийняв. Їм на дорозі трапилася яма — не перша і навряд чи остання, — але вони проїхали її. Усе було добре. Він повісив слухавку й рушив у дорогу.

День минав (доволі погожий, як і передбачав Джекі Колсон), і Дрю почали траплятися рекламні щити мотелю в Айленд-Фолз. Вони спокушали його, але він вирішив гнати далі. «Субурбан» їхав добре — деякі ями й горби на Гімнистій дорозі ніби навіть трохи покращили кути сходження на передніх колесах, — і якби він трохи махнув рукою на обмеження швидкості, а коп би його на цьому не впіймав, Дрю міг би повернутися додому до одинадцятої. Виспатись у власному ліжку.

І попрацювати наступного ранку. Це теж.

27

Він увійшов до спальні рівно о пів на дванадцяту. Зняв брудні черевики внизу й намагався йти тихо, але почув шарудіння простирадла в темряві й зрозумів, що Люсі прокинулася.

— Залазь, містере.

Цього разу те слово не кусалося. Він був радий бути вдома, а ще радіший — бути з нею. Щойно він ліг до ліжка, вона обняла його, притисла до себе (коротко, але міцно), а тоді перевернулася на інший бік і заснула. Коли вже Дрю й сам відпливав у дрімотну далечінь — у ті перехідні моменти, коли свідомість стає пластичною, — до нього прийшла дивна думка.

А що, як щур повернувся разом з ним? Що, як він зараз під ліжком?

«Нема ніякого щура», — подумав він і заснув.

28

— Ого, — сказав Брендон. З повагою і навіть трохи з захватом. Вони з сестрою стояли коло дороги, чекаючи автобуса з рюкзаками на плечах.

— Що ти з ним робив, тату? — спитала Стейсі.

Вони дивилися на «субурбан», забризканий усохлою грязюкою аж до ручок на дверях. Лобове скло було мутне, за винятком двох півмісяців, протертих очисниками. А ще, звісно, з пасажирського боку бракувало дзеркала.

— Була буря, — сказав Дрю. Він стояв у піжамних штанях, домашніх човганцях і футболці Бостонського коледжу. — І дорога там теж не в найкращому стані.

— Гімниста дорога, — сказала Стейсі, смакуючи назву.

Тепер вийшла й Люсі. Вона стояла, дивлячись на безталанний «субурбан», уперши руки в боки.

— Святі копита.

— Я його сьогодні помию, — сказав Дрю.

— Мені так більше подобається, — сказав Брендон. — Це круто. Ти, мабуть, їхав як скажений, тату.

— Ох, він точно скажений, — сказала Люсі. — Ваш скажений батечко. Тут нема сумніву.

А тоді під’їхав автобус, врятувавши його від необхідності придумувати відповідь.

— Заходь, — сказала Люсі, після того як вони провели очима дітей. — Посмажу тобі якихось млинців чи що. Ти наче скинув вагу.

Вона вже розверталася, коли він упіймав її руку.

— Ти нічого не чула про Ела Стемпера? Може, балакала з Надін?

— Я говорила з нею того дня, як ти поїхав у ліси, бо ти розказав мені, що він захворів. Підшлункова — це так жахливо. Вона сказала, що він почувається доволі непогано.

— А після того ви не розмовляли?

Люсі насупилася.

— Ні, а чого питаєш?

— Просто так, — сказав він, і то була правда. Сон — це сон, а єдиний щур, якого він бачив у хатинці, був м’якою іграшкою з коробки. — Я просто хвилююся.

— Тоді сам йому подзвони, без посередників. То ти хочеш млинців чи ні?

Чого він хотів, то це працювати. Але спочатку — млинці. Щоб на домашньому фронті було без змін.

29

Після млинців він пішов до свого маленького кабінету нагорі, підімкнув ноутбук і глянув на паперові сторінки, які наклацав на татовій машинці. Спочатку набрати їх чи перти далі? Він обрав друге. Краще зразу дізнатися, чи те чарівне заклинання, що висіло над «Гіркою річкою», ще тримається, а чи розвіялося, коли він вийшов з хатинки.

Воно таки трималося. Перші хвилин десять Дрю пробув у кабінеті, краєм вуха чуючи внизу реґі, яке означало, що Люсі сидить у своєму кабінеті й зводить докупи числа. А тоді музика зникла, стіни розчинились і місяць освітив Девітт-роуд, побитий і повний ям шлях, що лежав між Біттер-Рівер і окружним центром. Скоро мав над’їхати поштовий диліжанс. Шериф Ейверіл підніме свій значок і зупинить його. Дуже скоро вони з Енді Прескоттом уже їхатимуть у ньому. У хлопця зустріч із окружним суддею. А незабаром після того — з шибеницею.

Дрю спинився опівдні й зателефонував Елові Стемперу. Не було причин боятися, і він казав собі, що не боїться, але водночас не міг заперечувати, що його пульс трохи пришвидшився.

— Привіт, Дрю, — сказав Ел абсолютно своїм голосом. Сильним. — Як минула відпустка у глушині?

— Непогано. Я написав майже дев’яносто сторінок, перш ніж надійшов грозовий фронт…

— «П’єр», — сказав Ел з явною відразою, котра зігріла серце Дрю. — Справді дев’яносто сторінок? Ти?

— Знаю, важко повірити, і ще десять сьогодні зранку, але нехай. Насправді я хотів спитати, як почуваєшся ти.

— Доволі непогано, чорт забирай, — сказав Ел. — Крім того, що доводиться боротися з одним клятим щуряком.

Дрю сидів на кухонному стільці, але тепер скочив на ноги, раптом знову відчувши в собі хворобу. Гарячку.

— Що?

— Ой, не переймайся, — сказав Ел. — Лікарі посадили мене на нові ліки. У них має бути хтозна-скільки різновидів побічних дій, але в мене поки що тільки одна — кляті чиряки.