Читати книгу - "Як відірватися перед весіллям, Аліна Амор"

Її слова наче облили мене крижаною водою, і я вигукнула:

- Мені треба зробити правильний вибір! Я хочу знати волю богів!

Відбившись від стін, вигук повернувся до мене гучним відлунням.

Піфія примружила очі і зморщила ніс:

- Волю богів? А це хіба не твоє життя? Чи боги мають прожити його за тебе?

Сказала і вибила ґрунт у мене з-під ніг.

- Але хіба боги не можуть підказати як краще вчинити? - невпевнено запитала я.

- Боги дали тобі можливість вибору, а це не всім дається. То ти хочеш сама вибрати свою долю чи ні?

- Хочу, - підняла я підборіддя.

- Тоді вирішуй сама! Ти просиш свободи, шукаєш її, а коли приходить доленосна година - йдеш до богів щоб вибрали за тебе і несли тягар твого рішення. У цьому світі у всього є своя ціна і її доведеться платити, але тобі обирати яку ношу ти готова нести.

Це звучало так похмуро, так грізно, наче вона уже звалила мені на плечі цю саму величезну ношу, що гнула мою спину до землі.

Я розгубилася і понуро запитала:

- Так вони мені не допоможуть?

Кров відлила від мого обличчя, і я нервово сплела перед собою пальці в замок, намагаючись приховати збентеженість.

- Боги допомагають тим, хто сам хоч щось робить, - похмуро проскрипіла вона.

Я поникла як квітка голівкою без сонячного світла та під поривом вітру, а Піфія прозорливо зрозуміла мій стан і несподівано промовила уже м’якшим тоном:

- А сама ти чого хочеш?

- Любові та свободи, - не замислюючись відповіла я, і тут же прокинулася моя совість, - Але я не можу... - я нервово закусила губу. - Я несу відповідальність перед своїм королівством і...

Піфія перебила мене:

- Ми зараз говоримо про твою душу, про решту поки не думай. Невже ти у свої вісімнадцять років втратила з нею зв'язок?

Я скинула на неї зляканий погляд, вона розуміюче кивнула і відповіла замість мене:

- Бачу, що ні. Але скажи мені, що буде з твоїм серцем, якщо ти підеш шляхом, який обрали за тебе?

На мить я перестала дихати, потім облизнула враз пересохлі губи, і прошепотіла:

- Я зачахну, - зазирнувши у своє серце, я відчула це чітко, і вже впевненіше продовжила, - Мій внутрішній вогонь згасне, і я стану порожньою всередині.

Я задумалася. Але ж любов потрібна нам не менше за хліб, бо хліб живить тіло, а любов - душу. Жити без любові – це як зірвати зелений листочок, покласти його між сторінок книги, і форма листка залишиться недоторканою, але життя з нього піде. 

Втратити те, що живить тебе - це не жити. Це існувати.

Піфія слухала мене уважно, помовчала трохи, а потім запитала:

- А що станеться, якщо ти обереш інший шлях?

Холод прокотився моєю спиною, я мимоволі обняла себе за плечі й запинаючись зізналася:

- Я... Я не знаю... І це лякає... Тут невідомість та темрява. Навіть від однієї думки про це мене кидає в страх.

Піфія кивнула:

- Так і є, ціна свободи - невідомість. І за свободу часто доводиться платити найдорожчим, що у тебе є.

Тролльчиха тяжко зітхнула і було в цьому щось її, дуже особисте. Помовчавши вона сказала:

- Якщо хочеш мою пораду, то краще втратити весь світ, ніж себе. Бо якщо втратиш себе - все інше стане неважливим.

Піфія замовкла, і ця тиша оглушала.

Стара проникливо дивилася на мене, і її співчуття було майже жорстоким. Мені нічого було додати і їй теж, ми все сказали, я просто дивилася в її очі, немов у прозоре дзеркальне озеро, і бачила в них себе та своє життя. У цій дивній темній печері не було часу: ні ранку, ні дня, ні ночі. І її тьмяне світло, і смоляний морок цього місця були однаково нещадними, висвітлюючи глибини моєї душі та слабко окреслюючи її чорні куточки, а його холод пробирав до кісток.

Відьма не дала мені відповіді, не показала виходу з тієї халепи, в яку я сама себе загнала, тільки вказала своїм пазуристим пальцем і прозорливими очима на ціну мого вибору. Але я відчувала, що отримала те, за чим прийшла, хоч і не те, чого так жадала.

Я вклонилася Піфії, подякувала їй, і вирушила назад.

З печери я виходила пришибленою, сумною, ніби постарілою та втратившою свою звичну безтурботність.

Сонячне світло боляче вдарило по очах і на них виступили сльози. Деміан сидів на камені біля входу в печеру, відкинувшись спиною об скелю, і виглядав чи то сонним, чи то примороченим.

- Як дивно, - зауважив граф, дивлячись спочатку на мене, потім на денне світило, - мені здавалося, ти щойно зайшла всередину, а Геліос уже високо в небі...

- Так, - погодилася я, - я відчуваю тут древню магію, вона щось робить із часом, він тече якось по-іншому.

Деміан підвівся мені назустріч і стривожено запитав, обнявши долонями за плечі: