Читати книгу - "День гніву"

Але Морозенко-Мрозовицький нічого не відповів, Римша більше й не допитувався.

Над борами, над барським трактом багряніло. Ще далеко було до світу, ще танули вершники в туманах, а вони брели, задумані, сиві, але ж глухо гуділа земля — гетьманська армія там, під самими обріями, бралась на Скаржниці, на Паплинці, на Пиляву.

36

Із мряки, з її молочної тиші викотилось пурпурне гало сонця. Праосінь — третій день септембрія. Але день буде хороший, по цих хмурих, що минули; увесь тиждень зривались вітри, хоч дощу й не принесли, а тепер голубінь аж дзвенить.

Богдан Хмельницький стояв на подвір’ї.

Й це село, Маркуші, вигоріло, всього три-чотири хати ще біліють за золотнявою садків. І з мряки, що осідає, мов засновані повісмами, чорніють димарі, покалічені явори, обвуглені крокви.

Перебийносе, Яремо, — важкий, чорний ваш слід.

На подвір’я злетілись голуби, й звідки взялось їх стільки — туркотів? Вистрибнули на сіру груду рожевисті промені з-за мряки, а голуби походжають поміж ними, не бояться порскання коней, що ходять у садку.

Як у Чигрині, зовсім як у Чигрині воркують. А в селі, на вулиці, у садках, туди, до левад, зовсім тихо. Мов і не стоять осьде тисячі воїнів. Богдан вийшов спозарання, без шапки, з буркою на плечах, а сорочку одягнув чисту, свіжу, так і пахне холодком Тясмина, чигринським домом.

Військо спало. Кам’яно спало. І в цій хатині, де гетьманська похідна канцелярія, спали, вткнувши гирі в столи, в папери, спали канцеляристи коротко, мертво. Ось розхріпся, аж почервонів, писар Іван Демович Креховецький, права рука, вірний помічник Богдана й Виговського, а поруч спить Яків Львович, підписок із сірим набренілим лицем, віддуває губи уві сні й ворушить сивавим вусом, ось спить, зібгавшись, мов ховрашок, тонковусий чорнявий Самійло Зорка, така кріпка голова, але, видно, знемігся й він за ці останні дні. Ось Андрій Іскрицький та Іван Яхимович, писар київського полку, а за ними драгомани, сотник-гречин Тарфелло вткнувся носом в рукав підлискові секретної служби Ковалевському. Хто спав на землі, покотом, на кожухах і опанчах, зморені всі до півсмерті, тільки б заснути, хоч на мить заснути.

Тихо на подвір’ї, як на суботівському хуторі. Як у косовицю на гострому світанні, тільки прохолодніше, вже ж бо верес засинів на полях. Праосінь. Порскають, іржуть здалеку коні, чабани не сплять, хоч увесь табір скам’янів. Переганяють табуни. Туман рветься, між сирими смужками вже виблискують пастовні, трави сокочуть, малиновіють і подались далеко-далеко, аж під синій ліс, до ріки, а табуни гримотять, уже вибились з м’якої отави на грудок, вже вирвались через леваду, до подвір’їв, вже іржуть, чувши водопій. А табір спить. На возах, горізнач, під возами, з сідлами в головах, у наметах, біля тліючих вогнищ. Шельвахи майорять у мряці, голоси в них, з вологої невиспаної ночі, хрипкі, не свої.

А голуби підійшли аж до призьби. Клюють, не бояться. Все більше злітає їх, зовсім не дикі, а така вовтузня на току — гетьман кинув їм пригорщу ячменю, що в мішках для гетьманських огирів. Білий туркан клює біля самого чобота. І воркує, і воркує. А зо сходу легіт, сонце вже над обпаленими яворами, багрець просочився крізь вітисту липу, що біля хати, й скрізь малинове остружжя променів. Гай-гай, не так скоро тепер у Чигрин. Поки тримають дороги, треба йти, бо як пустять, тоді з обозами, з гарматою, та й ще зо стінобитною гарматою не вилізеш. Але септембрій ще послужить. Подільський суглинок твердий, піски пішли на північ, від Волині, а на південь, від Бершаді, як розвезе в осені чорнозем, не вилізеш.

Лелеки за огороддям. Веселики[471] збираються у вирій. Давно пора. Літо смальнуло, мов пожар. Осінь буде сутужна — сарана, Марс, голод, плуги, перекуті на мечі, поля цього року, взявши від Білої Церкви, стоять облогом. І над Случем незорані ниви, й під Сатановом, на Червонорусі, напевно, лежать. Не до озимини, не до рала. Інше нині оре рало, плугатар — воїн. Он, у сотнях, не хотіли, але таки послухали універсал, після Корсуня повернулись до ріллі, але влітку знов все покинули — до Перебийноса всі пішли водносталь. Ех, Перебийносе, гаспидів ти плугатарю…

Хмарини сніговими кім’ями зударились і розійшлись.

А з-за лісу багрові, щодалі рожевисті, сріблисті, але ж гострі ґанджари променисті.

Воркоче голубінь — голубе розкрилля небес. Не спалось усю ніч за справами, але утоми не чутно. А втім, і в Чигирині, й у Паволочі теж не спалось, хоч і не війна, а перемир’я тоді було. В Паволочі зрання до рання клопоти, а в Чигрині грали весілля з Оленкою. Того раювання й милої гостини всього один тиждень тоді, в юлію. Обіцяла пані Олена писати з Чигрина, але не написала й у Паволоч.

«…Степова Гелена, за неї ж бо зчинилась друга троянська війна…»

Хто це писав? Котрий віршороб? Чи не Віспасіан Коховський, а може, Яремин блазень — Твардовський?

Що Гелена, то правда, Парис забрав би її у Менелая, коли б той був сарматським царем…

Голубки підступають до самих загнутих носів гетьманських сап’янців, вони ж зовсім не дикі, мабуть, були господарські, аж ніяк не бояться… А волосся пані в Чигрині, степової Гелени, пахне рум’янком і позлотисте од ранньої зорі, кругле, таке ніжне її рам’я… Але ж брешуть віршороби. Не за степову Гелену ця війна, хоч би й як її любити, хоч би й від неї кров у жилах — пожар.

Цей чигринський тиждень пролетів медово, не оглянувся, в перервах і бенкетах. По страшній гульні, мов із пожарища, виходив гетьман з панею над Тясмин, під сап’янцем стелився чебрик, і світання таке ж тихе, таке прозоре, як і тепер, а степ духмяний. І рученька у пані Гелени ласкава, з синім прожиллям, убрана в коштовні перстені…

Але брова лукава, зрадлива шабеленька…

— Забув-єси трішки про нас у цьому дозвіллі, пане старший, а ждемо тебе, — говорив тоді й. м. Виговський, — не маєш права на привату, о, тепер вже ні, давно ти вже не свій…

Хтось іде садом, узгороддям. Ближчає, сюди з туману йде. А за хатою, потойбіч, аж до шляху — гул. Обози не перестають іти й поночі, й світанням. Це тільки гетьманські тисячі й татарська сотня задрімали, зморились за вчорашній день. Але вже ось заспані кримці в гостроверхих шапках ведуть коні на водопій.

Веселики на отаві сполохались, знялись. Гриміт, гомін чорним шляхом. Стінобитну гармату, мабуть, везуть. Кінники йдуть. Котяться важенні