Читати книгу - "Любий друг (Збірник)"

Бо таки й справді вагон сліпив очі яскравими кольорами. Мадам, вся в блакитному, у блакитному шовкові од ніг до голови, а поверх нього червона, сліпуча, блискавична шаль зі штучного французького кашеміру. Фернанді дух спирало в шотландськім убранні, бо корсаж, — а його стягували на ній спільними зусиллями всі подруги, — підтискав догори її звислі груди, як подвійну баню, що повсякчас тряслася, мов якась драговина, з-під напнутої матерії.

У Рафаелі на голові безліч пір’я здавалось ніби гніздом, повним птахів, а зодягнена вона була в східний бузкового кольору стрій, увесь у золотавих оздобах, що все ж личив до її єврейського обличчя. Роза Шкапа в рожевій спідничці з широкими воланами скидалася на занадто товсту дитину чи добре вгодовану карлицю; а Дві Помпи вирядились у чудернацьку якусь надзвичайну одіж, немов пошиту з отих старих у візерунках завіс, що залишилися з часів Реставрації.

Як тільки до купе увійшли сторонні люди, ці дами прибрали поважного вигляду й розпочали балачки на високі теми, щоб навіяти путящу думку про себе. Але в Больбеку з’явився панок з білявими бурцями, у перснях та з золотим ланцюгом. Він поклав на сітку над своєю головою чимало загорнених у церату пакунків. З вигляду це був штукар і добрий хлопець. Увійшовши, він, як водиться, уклонився, а далі, панібратськи посміхаючись, спитав:

— Дами міняють гарнізон?

Від цього запиту гурток важко зніяковів. Мадам, нарешті, стямилась і сухо відрізала, щоб помститися за честь свого загону:

— Можна бути ввічливішим!

Він попрохав вибачення:

— Даруйте, я хотів сказати — монастир.

Мадам, не знаходячи, що відповісти, а може, й гадаючи, що поправка задовольняє, підібравши губи, поважно вклонилася.

Сидячи межи Розою Шкапою та старим селянином, панок став підморгувати до трьох качок, що повиставляли голови з кошика; далі, помітивши, що всі звернули увагу, зачав лоскотати птицю попід дзьобиками, звертаючись до неї з смішними словами, щоб розвеселити товариство:

— Отож ми покинули наш ста-ставок — ках! ках! ках! — щоб дізнатись, що то є рож-рожен! Ках! ках! ках!

Сердешні качки даремно викручували шиї, намагаючись ухилитися лоскоту, напружували всю силу, щоб видратися зі своєї лозяної в’язниці. Потім зненацька усі три разом сумно й скорботно закричали:

— Ках! ках! ках! ках!

Жіноцтво зайшлося реготом. Вони нахилялися, штовхали одна одну, щоб тільки бачити; качки дуже їх цікавили; а панок подвоїв свою ґречність, дотепність, загравання.

Роза не втрималася і, перехилившись через сусідові коліна, поцілувала качок у самі дзьобики. Одразу ж кожна жінка захотіла й собі їх поцілувати; а панок садовив їх собі на коліна, підгуцував, щипав і раптом перейшов з ними на «ти».

Двоє селян, вражені ще більше, ніж їхні птахи, сиділи нерухомо, одвівши очі геть від своєї власності, і на старих зморшкуватих обличчях не було жодної усмішки, жодного відруху.

Виявилося, що пан був комівояжером; він, жартуючи, запропонував своїм дамам чоловічі до штанів шлейки і, схопивши один пакунок, розвинув його. То були хитрощі: в пакункові були дамські підв’язки.

Вони були з шовку блакитного, з шовку рожевого, з шовку червоного, з шовку фіалкового, з шовку темно-бузкового, з шовку темно-червоного, з бляшаними золотавими застібками, як двійко амурів в обіймах. Дівчата аж зойкнули від захоплення, потім узялись розглядати зразки з тою поважністю, що притаманна кожній жінці, коли вона вибирає будь-що з туалету. Вони радились поглядами чи пошепки словами, в той самий спосіб і відповідали, а мадам жадібно переминала в руках пару ясно-червоних, найширших, найімпозантніших, справжніх підв’язок патронеси.

Панок вичікував, щось собі обмірковуючи.

— Ну, мої кішечки, — промовив він, — треба поміряти.

Зірвався вихор вигуків. Дівчата позвивали спіднички круг своїх ніг, неначе злякавшись ґвалтування. Він, спокійний, чекав. Далі промовив:

— Не маєте охоти? Ну, то я їх позгортаю. — І хитруючи, додав: — А я подарував би пару тій, що згодиться міряти.

Але вони не хотіли й гордовито випростували стан. Одначе Дві Помпи видавались такі зажурені, що він повторив їм свою пропозицію. Флора Гойдалка, це було помітно, найбільше вагалась: спокуса вабила її.

— Диви сюди, моя кралечко, трохи більше відваги, — ще дужче роз’ятрював він, — бач, оця пара бузкових, вона добре пасуватиме до твого убрання.

Тут уже вона набралася духу і, підійнявши свою сукню, показала кремезну ногу керівниці в грубій, зле натягненій панчосі. Панок, нахилившись, застебнув підв’язку зразу нижче коліна, тоді вище, причім лоскотав дівку, тим-то вона ойкала та дригалася. Кінчивши міряти, він подав їй пару бузкових підв’язок і поспитав:

— Хто на черзі?

— Я! я! — заверещали всі разом.

Почав він з Рози Шкапи, яка відкрила щось безформне, геть-то круглясте, без кісточки, справді, як казала Рафаела, не ногу, а ковбасу-кров’янку. Фернанда сподобилась комплімента від комівояжера, що любував на її могутні колони. Сухорляві литки єврейки-кралі менший мали успіх. Луїза Кокотка, жартуючи, накрила пана спідничкою, і мадам довелося втрутитись, щоб зупинити цей непризвоїтий вибрик. Нарешті, й сама мадам простягла ногу, чудову ногу нормандки, дебелу та м’язисту; і вояжер, здивований та вражений захватом, чемно здійнявши капелюха, як справжній французький лицар, уклонився цим чудовим литкам.

Двоє селян захололи від чудування та скоса поглядали одним оком; вони до того скидалися на двох курчат, що панок з білявими баками, підвівшись, заспівав їм перед самісіньким носом «ку-ку-рі-ку». І це знову збудило бурю веселощів.

Старі висіли в Мотевілі зі своїм кошиком, качками та парасолею; і чути було, як жінка, йдучи, казала до свого чоловіка:

— Це хвойди, що, певне, до чортового Парижа їдуть.

Веселий комівояжер зліз у Руані, він наостанку повівся так брутально, що мадам була змушена суворо присадити його і повчально додала:

— Це нам наука не розбалакувати з першим-ліпним.

В Уаселі вони пересіли до другого потяга, а на першій станції на них уже чекав Жозеф Ріве з величезним повозом; на повозі стояли стільці, а запряжено в нього білу коняку.

Тесля, чемненько обіймаючи всіх дам, допомагав їм злазити на воза. Троє сіло на трьох стільцях у задку; Рафаела, мадам та її брат на трьох стільцях у передку, а Роза, не маючи на чому сісти, вмостилася сяк-так на колінах кремезній Фернанді; тоді екіпаж рушив в дорогу. Одначе нерівна ступа коняки почала так вихитувати візка, що стільці ходором заходили. Мандрівниць кидало то вгору, то праворуч, то ліворуч, вони сіпалися, як ті ляльки, кривилися з переляку і зчиняли полохливий зойк, який раптово переривали ще дужчі штовхани. Жінки хапалися за полудрабки тої мажари; їхні капелюхи зсувались то на потилицю, то на ніс, то