Читати книгу - "Собор Паризької Богоматері"

— Го! — лромовив він. — Ось хто сьогодні весело провів час. Він ногою підштовхнув дом Клода, який стримував віддих.

— Він п'яний як чіп, — вів далі Жеан. — Ото набрався. Справжня п'явка, що відпала від винної бочки Та він лисий! — додав Жеан, нахилившись. — Це дідуган! Fortunate senex! [159].

Потім дом Клод почув, як він, віддаляючись, розмірковував:

— А все ж розсудливість чудова річ, і щасливий мій брат архідиякон, бо він розсудливий і має гроші.

Архідиякон підвівсь і щодуху побіг до Собору богоматері, величезні башти якого виступали в темряві над будинками. Коли він, задиханий, досяг паперті, то відступив і не посмів підвести очі на зловісну будівлю.

— О, невже все це могло статися тут сьогодні, цього ранку! — тихо промовив він.

Нарешті насмілився подивитися на Собор. Фасад його був темний. За ним мерехтіло зоряне небо. Серп місяця, який уже зійшов високо над обрієм, у цю мить зупинився над верхівкою правої башти, і здавалося, що він сидить, наче якийсь променистий птах, на краю балюстради, що вимальовувалась у формі чорного трилисника.

Монастирська брама була замкнена. Але архідиякон завжди носив при собі ключ від тієї башти, де була його лабораторія. Він скористався ним, щоб зайти в храм.

У храмі його зустріла печерна пітьма і тиша. По великих тінях, що спадали з усіх боків широкими смугами, він зрозумів, що жалобні сукна ранкової церемонії ще не зняті. Великий срібний хрест мерехтів у похмурій глибині, усіяний кількома блискучими цятками, немов зоряні розсипи у цій могильній ночі. Високі вікна хорів здіймали над чорними драпуваннями свої стрілчасті верхівки, шибки яких, пронизані місячним промінням, були розцвічені тепер тільки тьмяними барвами ночі; ліловою, білою, синявою — ці відтінки можна знайти лише на обличчях мерців. Архідиякон, побачивши навколо хорів ці освітлені мертвотним світлом гостроверхі арки вікон, прийняв їх за мітри засуджених на вічну муку єпископів. Він заплющив очі, а коли знову їх розплющив, йому здалося, що він оточений колом блідих облич, які дивляться на нього.

Він кинувся бігти по церкві. Але тоді йому здалося, що церква теж захиталася, заворушилася, зарухалась, ожила, що кожна товста колона перетворилася на величезну лапу, яка тупала по підлозі своєю широкою кам'яною стопою, і що весь гігантський Собор перетворився на казкового слона, який пихтів і ступав своїми колонами-ногами, з двома хоботами-баштами й величезним драпуванням замість попони.

Так його маячення чи безумство досягло того ступеня напруженості, коли зовнішній світ перетворюється для нещасного на своєрідний Апокаліпсис, видимий, відчутний, жахливий.

На одну мить він відчув полегшення. Заглибившись у боковий неф, він побачив за масивом колон червонувате світло. Він побіг до нього, як до зірки. Це була тьмяна лампада, що вдень і вночі освітлювала під залізними ґратами громадський требник Собору богоматері. Він жадібно накинувся на священну книгу, сподіваючись знайти в ній якусь втіху або якусь підтримку. Требник було розгорнуто на книзі Іова. Ковзнувши напруженим поглядом по сторінці, він прочитав: «І якийсь дух пронісся перед лицем моїм, і я відчув його легкий подих, і волосся моє стало сторч».

Читаючи ці зловісні слова, він відчув те, що відчуває сліпець, який уколовся об підняту ним палицю. Коліна в нього підломилися, і він упав на підлогу, думаючи про ту, яка вмерла цього дня. Він відчув, як крізь його мозок ніби проходить і шугає якийсь огидний дим, і йому здалося, що голова його перетворюється на один з димарів пекла.

Він, очевидно, довго перебував у такому стані, не думаючи ні про що, переможений і безвольний, у владі демона. Нарешті сили повернулися до нього. Він вирішив піти шукати притулку в башті, поблизу свого вірного Квазімодо. Він піднявся і, відчуваючи страх, узяв із собою лампаду, яка горіла перед требником. Це вважалося кощунством, але Клод не був тепер здатен звертати увагу на таку дрібницю. Він повільно піднявся баштовими сходами, сповнений якогось таємничого жаху. Такий самий жах, мабуть, огортав і поодиноких перехожих на Соборному майдані, які бачили загадковий вогник, що піднімався в таку пізню пору від бійниці до бійниці, на саму верхівку башти.

Раптом в обличчя Клодові війнуло свіжим повітрям, і він опинився в дверях найвищої галереї. Було холодно; по небу мчали хмари, широкі білі

вали яких, нагромаджуючись один на одного і стираючи свої обриси, нагадували зимовий льодохід на річці. Серп місяця, що застряг у хмарах, здавався небесним кораблем, який зазнав аварії серед цих повітряних крижин.

Він примружив очі й деякий час вдивлявся крізь проміжки ґрат, що з'єднували обидві башти, крізь серпанок туману та випаровувань у мовчазний натовп далеких паризьких покрівель, гострих, незліченних, скупчених і маленьких, немов хвилі спокійного моря в літню ніч.

Місяць кидав бліде проміння, яке надавало небу й землі якогось попелястого відтінку.

У цю мить баштовий годинник озвався своїм високим, надтріснутим голосом. Вибило північ. Священику пригадався полудень. Знову, як і тоді, вибило дванадцять ударів.

— О, — промовив він до себе тихо, — вона вже тепер, напевно, холодна!

Раптом порив вітру загасив лампаду, і водночас він побачив, як біля протилежного кутка башти з'явилася якась тінь, щось біле, чиясь постать, жінка. Він здригнувся. Поруч жінки стояла маленька кізка, мекання якої змішувалось із звучанням останніх ударів годинника.

У нього вистачило сили, щоб подивитися. То була вона.

Вона була бліда, сумна. Волосся її розсипалося по плечах, як і вранці. Але на шиї не було мотузки, і руки не були зв'язані. Вона була вільна, вона була мертва.

Вона була одягнена в біле, і з голови в неї звисало біле покривало.

Вона повільно наближалася до нього, дивлячись на небо. Коза-привид ішла за нею. Він відчув себе скам'янілим і надто важким, щоб побігти. З кожним її кроком вперед він ступав крок назад. Так він відступив під темне склепіння сходів. Він крижанів від думки, що вона може теж туди ввійти; якби вона це зробила, він умер би від жаху.

Вона справді підійшла до дверей, що вели на сходи, зупинилася там на якусь мить, пильно подивилася в темряву, але, очевидно, не помітивши священика, пройшла мимо. Вона здалася йому вищою на зріст, ніж була за життя, він бачив, як крізь її білий одяг просвічувався промінь місяця; він чув її дихання.

Коли вона пройшла, він знову почав спускатися сходами, так само повільно, як і примара, почуваючи й себе примарою, — приголомшений, із здибленим волоссям. Усе ще тримаючи в руці погаслу лампаду і спускаючись спіральними