Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Після тої зустрічі з Перікуром у нього залишався один-єдиний вихід.

«Я — вправний стрілець», — повторював він, щоб якось себе підбадьорити.

У нього було лише три години, щоб організувати реванш. Команда обмежувалася лише одним Дюпре. Ну, що ж, він битиметься до самого кінця. Якщо виграє зараз (хоча це буде важко зробити, але він на це здатний) — єдиною його мішенню буде старий нікчемний Перікур. Нехай це забере скількись часу, зате він матиме його голову. Це було для нього як запорука майбутньої перемоги.

Раптом Дюпре поспішно перейшов вулицю і схопив якогось чоловіка за руку. Той здивовано роззирнувся. Анрі здалека спостерігав за цією сценою і мав можливість роздивитися незнайомця. Якби цей чоловік був хоч трохи показніший. Але він був справжнім нечупарою, і це ускладнювало ситуацію.

Він стояв посеред тротуару з отетерілим виглядом, перевищуючи Дюпре і зростом, і шириною плечей. Він трохи завагався, дивлячись у бік машини, на яку йому тихцем було показано, де сидів Анрі. Прадель помітив його величезне, брудне і зношене взуття. Він уперше бачив, щоб людина так схожа була на своє лахміття. Нарешті, чоловіки перейшли дорогу і повільно наближалися. Для Анрі це був перший крок, але до остаточної перемоги ще було далеко.

Як тільки Мерлен сів у машину, Анрі зрозумів, що його побоювання були обґрунтованими. Від старого страшенно тхнуло, і поводився він зверхньо. Йому довелося сильно нагнутися, щоб залізти в машину, а потім він ще й мусів сидіти з втягнутою в плечі головою, так ніби на нього цілилися ножем. Він поставив собі під ноги старий зношений шкіряний портфель, який вже забув свої кращі часи. Він був похилого віку, до пенсії, мабуть, залишилося небагато. У цьому войовничому і занедбаному чоловікові з диким поглядом все було старим і бридким (дивно було, чому його ще тримали).

Анрі простягнув йому руку, але Мерлен не потис її, а лише подивився. Найкраще було би відразу приступити до діла.

Анрі поводився з ним фальшиво-фамільярно, ніби вони були давно знайомі і збираються обговорювати звичайні речі:

— Ви написали два звіти про кладовища в Шаз’єр-Мальмонті і в Понтавілі — чи не так?

Мерлен лише буркнув щось. Йому не подобався багатій, що був схожий на хитрого шахрая. Чого б то він приїхав шукати його аж тут, та ще й зустрічався тайкома у машині...

— Три, — мовив він.

— Що?

— Не два, а три. Я незабаром відправлю ще третій про кладовище Даргонь-ле-Гран.

З його манери говорити Прадель зрозумів, що в його домовину забивається ще один цвях.

— А... коли ви туди їздили?

— Минулого тижня. Дуже кепсько все там виглядає...

— Це як?

Отже, Прадель, якому треба було зам’яти дві справи, буде тепер мати халепу ще й з третьою...

— Та отак... — сказав Мерлен.

У нього був подих шакала та дуже неприємний гугнявий голос. За звичних обставин Анрі мав би продовжувати, бути люб’язним, себто втілювати впевненість. А тут ще й Даргонь, як тут стриматися?.. Оте невеличке кладовище на двісті чи триста могил, не більше, куди треба було направляти тіла з Вердена. Яких дурниць мали вони там наробити? Він же нічого про це не чув? Анрі машинально подивився на вулицю: Дюпре повернувся на своє поперед­нє місце на тротуарі. Сховавши в кишені руки, він курив, розглядав вітрини і також нервував. І тільки Мерлен був спокійний.

— Ви б мали наглядати за своїми людьми... — кинув він.

— Звичайно! У тому-то й річ, шановний пане! Але з такою кількістю ділянок хіба це можливо?

Мерлен не мав жодного бажання йому співчувати. Він замовк. Для Анрі життєво необхідно було, щоб той говорив — від людини, яка мовчить, нічого не доб’єшся. Він спробував застосувати смішну, але очікувальну тактику людини, замішаної у справу, яка її мало стосується:

— Власне... в Даргоні... що там таке відбувається?

Мерлен довго мовчав. Анрі вже було подумав, що той не розчув. А коли Мерлен відкрив рота, жодна жилка на його обличчі не ворухнулася, лише губи (важко було вгадати його наміри).

— Вам платять за кожну одиницю, чи не так?

Анрі розвів руками.

— Атож. Це нормально — оплата йде за виконану роботу!

— І ваші люди також отримують платню за кожну одиницю?

Анрі скорчив невдоволену міну, так, звичайно, і що з того?.. Що він хоче сказати?

— Саме тому у домовини просто накладали землі, — сказав Мерлен.

Анрі витріщив очі: це що іще за чортівня?

— Там у деяких домовинах останків взагалі не було, — продовжив Мерлен. — Щоб заробити більше грошей, ваші робітники перевозили та ховали домовини, в яких не було тіл, — лише земля для ваги.

Реакція Праделя була дивною. Він подумав: тьху, отара дурнів, як же йому це набридло! Отой Дюпре і всі придурки на місцях, сподіваючись заробити грошенят, витворяли казна-що. Через мить він вирішив: це його не стосується, хай виплутуються самостійно, у нього і своїх проблем достатньо!

Голос Мерлена повернув його до того факту, що він, як директор фірми, по самі вуха у болоті, а от підлеглих залишать на закуску.

— А ще... там були боші, — додав Мерлен.

Він, як робот, рухав лише губами.

— Боші?

Анрі вирівнявся на своєму сидінні. Он воно що... Це вже була його стихія. У питанні з бошами ніхто не міг