Читати книгу - "Переможець отримає все"

Затримавшись лише на кілька секунд, вона рушила далі, зайшла до кухні й присіла на край канапи. А Віктор навіть не зчувся, як опинився навпроти неї. Як він минув коридор, адже щойно стояв у тих самих вхідних дверях?

— Як живеш, Вітю?

Щось відбувалося. Таке, що виходило за межі його сподівань і взагалі розуміння. Зоряна цікавилася, як він живе. Вона прийшла, щоб це запитати… Невже це той день? Той самий? День, про який він мріяв усе життя. Навіть тоді, коли життя оце наближалося небезпечно близько до межі, за якою обривається.

«Як живеш, Вітю?»

— Так… — І лише розвів руками.

Напевно, це означало «як бачиш».

На нього тепер, не відриваючись, дивилися ті самі сірі очі, які завжди намагалися цього уникати. Він умів прочитати в них усе, а зараз вони мовчали. Говорили тільки губи.

— Вітю, у мене є справа до тебе.

Вона ніколи не називала його по імені, принаймні, дуже рідко. Він їй потрібен! Він знадобився їй… Невже це можливо?

— Будь ласка… все, що захочете…

Несподівано він виразно побачив перед собою отой самий далекий берег з пісні. Берег, який, нарешті, йому відкрився і на якому стояла вона. Ось він, момент істини. Лише бачити цей берег, знаючи, що вона там, і байдуже, що до нього можна й не доплисти. Він допливе. Задля неї він переверне весь світ, знати б лише, куди перевертати…

А в голові стояли щойно промовлені власні слова: «Будь ласка… все, що захочете…»

Як він спромігся на таку довгу фразу? Як зумів не забути, що повинен говорити з нею лише на «ви»? Ні, це було добре вкарбовано в його свідомості. Забути таке неможливо, адже він належить до нижчої касти, порівняно з нею.

А Зоряна спокійно дивилася йому в очі, і від цього холоділо всередині, а дихання готове було зупинитися. Що говоритиме вона? Що далі?

— Ти так само, як і раніше, хочеш мене?

Йому здалося, що горбата підлога починає тікати з-під ніг. Розум лихоманило від неймовірної кількості речей, яких узагалі не буває. Ось тут уперше з'явилося побоювання, що він чує щось не те, про що йдеться насправді.

— Я хотіла знати, чи ти так само сильно, як і раніше, хочеш мене? — повторила вона.

Це не були слухові галюцинації. Двічі не може причутися одне й те саме.

— Так…

Рука його відчула холодний одвірок, який знайшла сама, автоматично. Обличчя ж, навпаки, почало пашіти, і жар від цього розливався в усі куточки тіла. Це все-таки сталося… Залізо ламається, і ця жінка зламалася від самотності та знущань долі. Адже вона також нещасна. А може, вона нарешті зрозуміла?

Невже?!

Вона прийшла, зрозумівши те, що йому довелося усвідомити значно раніше, — долю. Доля існує. До того ж в одній, єдино можливій траєкторії. Вона й привела сюди цю гордовиту, найпрекраснішу жінку.

А від наступних двох слів його розуміння заклинило. Вони виявилися чужорідною інформацією, непридатною для обробки.

— Я продаюся.

Напевно, його очі красномовно висловлювали це, дивлячись на неї майже впритул, тому що Зоряна повторила ще раз — тихо, але твердо й спокійно:

— Я продаюся. За гроші. Дорого.

— Я… н-не розумію.

Зоряна знову подивилася на нього. За останні, принаймні, десять років їхні погляди не зустрічалися так часто й надовго, як за останні десять хвилин… І він зрозумів, чого тепер не вистачало в її очах. У них наче вмерло життя. Вони були великими, глибокими, прекрасними, але… неживими.

— Що ж тут розуміти? Якщо в тебе ще є бажання й знайдуться гроші, ти можеш мене купити.

— Як… к-купити…

— Як… — Очевидно, у неї готове було зірватися з язика інше слово, але вона вчасно схаменулася: — Як жінку. Приходитиму, коли схочеш, і робитиму, що скажеш. Хочеш — митиму посуд, хочеш — город копатиму. А хочеш — у ліжко лягатиму… Що ж тут незрозумілого?

Віктор мовчки дивився на неї, кліпаючи очима, повністю спантеличений, нездатний не те що відповісти, а й зрозуміти почуте. Це була якась маячня. Напевно, він ще довго стояв би незграбною розпіркою у дверях, але вона запитала:

— Ти хочеш знати ціну?

Клубок давно вже підступив йому до горла й тепер дістався того місця, де терпіти його було неможливо. Тому й проковтнув — спастично й насилу. Так, як проковтнув би кожен, кому б сказали: «Купи сонце (або небо) — знаєш за скільки?» Будь-хто проковтнув би мимоволі, звісно, якби знав, що це не жарт.

Зоряна зрозуміла цей рух по-своєму.

— Сто вісімдесят тисяч, — сказала вона.

Спогади скінчилися.

Згадувати більше не було що. Усе, що відбувалося колись, утратило сенс. Життя набуло визначеного, єдино можливого напрямку, і погляд його, здавалося, намертво зачепився за якесь невизначене місце — десь далеко попереду, де нині сивіла смужка берега, яка раніше існувала виключно в уяві.

Відтепер він був видимим, більше того, відстань до нього визначилася. Залишилося заспокоїтися, розрахувати сили й вирушити туди, куди давно вже не мріяв дістатися.

До берега, де була вона…

Ніхто не зміг би заснути. Віктор усе-таки зумів виспатися. Це була звичайна мобілізація сил перед випробуванням, яких у його попередньому житті вистачало.

Ще ввечері, нескінченно обмірковуючи те, що сталося, Віктор завів машину й, проїхавши до району містечка, де не був уже дуже давно, припаркувався в непримітному місці. Він приїхав не для того, щоб побачивши її ще раз, підігріти апетит. Його цікавила інша людина, яку, безперечно, міг би й не впізнати, адже минуло кілька років, відколи вони