Читати книгу - "Якщо на землі є пекло"

треба додати? Я щойно скомпонував його, нібито непогано, але ж збоку, свіжим оком, видніше,— сказав Макс і почав читати щойно написаний лист: — «Шановна фрау Норден! Повідомляємо Вас про те, що 27 грудня 1943 року після тяжкої тривалої хвороби помер Ваш брат Франц Норден. Протягом тривалого часу кваліфіковані лікарі, застосовуючи найсучасніші методи лікування і неабиякий досвід, намагалися врятувати хворого. Йому були створені усі умови, навіть надана окрема палата, незважаючи на труднощі військового часу. Його добре доглядали, забезпечували усім необхідним, але, на жаль, медицина виявилась безсилою: у нього був рак нирок. Анатомічний розтин підтвердив правильність діагнозу. Висловлюємо Вам глибоке співчуття і повідомляємо, що Ви можете одержати урну з прахом покійного, якщо внесете до місцевого відділення Рейхсбанку десять марок — плату за урну, кремацію і доставку праху. З повагою начальник лікувального закладу трудового табору «Вальдзее»[26] доктор Вольф». Ну як?

Написано гарно і переконливо. Додавати нічого не треба, хіба що слід перевірити, щоб не було граматичних помилок,— сказав Жора якомога спокійніше, щоб не видати свій внутрішній стан і не викликати підозру.

— Це поки що чернетка. Лист віддрукується на офіційному бланку. Там помилок не буде,— запевнив Макс.

У важкому настрої залишили хлопці кімнату промінентів. Жора був похмурий як ніч.

— Це ж тільки подумати — десять пачок! — обурювався він. — Де їх узяти? Будемо надіятися на чудо...— В його голосі бриніла тривога.

Жора стомлено побрів до свого блоку, провалюючись у снігових заметах, а Володя проводжав його сумним поглядом. Навкруги вже розіслалась ніч. Холодно темне небо тремтіло зляканими вогниками далеких зірок.

14

Минуло два дні, а Жора не приходив. Володя мучився невідомістю. А життя ревірників котилося своїм трибом. Одні помирали, інші з останніх сил чіплялися за життя, яке нікому не обіцяло ніяких радощів і надій.

Володю терзало безсоння. І ось настала ще одна ніч — чергова ніч душевного мороку і відчаю. Він напружено вдивлявся в пітьму, аж поки не почало світати. Із синіх сутінків почала виринати та ж сама величезна штуба, заставлена чотириярусними нарами, з купами нерухомих людських тіл. На кожному ярусі втиснуто не менше сотні чоловік. За ніч дехто встиг померти і навіть охолонути. Синя сигнальна лампочка заливала цей затхлий морг неприродним, зловісним світлом, неначе й справді тут було біблійське пекло або, в усякому разі, один з його філіалів.

Володя лежав, дивлячись у вікно, ні про що не думаючи, і водночас був повен неясного, тривожного очікування. Щось таки мало статися...

Яскраве сонце бризнуло зимовим сяйвом крізь розмальовані білим інеєм квадрати шибок... Володя завжди любив сонце. Навіть тепер чіткіше і ясніше забилося його змучене серце. Підсвідомо окинув поглядом яруси протилежних нар, прагнучи зустрітися з живими людськими очима. Але сонце вже не діяло на в’язнів. Вони лежали неживими купками і здавалися ще похмурішими, ніж у минулі дні, коли сонце не виглядало з-за хмар. Вони були вже окутані холодом смерті — апатичні, сірі, замучені істоти, запхані в холодну могилу ревіру...

Колись він любив дивитися в людські очі — у вічі матері, бабусі, вчительці, сестричкам, братикам, шкільним друзям. Володя завжди сидів за першою партою і не зводив пильного погляду з учительки. Йому здавалося, що без цього неможливо засвоїти уроки. А коли підріс, їздив з однокласниками на екскурсію до Києва. Запам’яталася чомусь найбільше пересувна виставка картин російських художників-портретистів, особливо портрет Салтикова-Щедріна, написаний Миколою Ярошенком. На портреті був зображений розумний, зібраний, вольовий письменник-борець. Екскурсовод розповідав, як напружено працював художник над цим портретом, як довго шукав заповітну тайну тієї іскорки світла, яка оживляє людський погляд і надає йому неповторної виразності...

А ось тут, у таборі, не на портретах, а в поглядах ще живих людей тієї живої іскри вже нема. Ревірники здавалися сліпими муміями, якимись привидами — з очима без вій та зіниць. Неначе більма, вкриті мертвою плівкою байдужості до навколишнього світу, тьмяно блимали очі на брудних, пожмаканих, пергаментних лицях. Тільки простудне хрипіння, утробний кашель і глухі стогони свідчили про те, що люди ці ще живі. Лишалося єдине бажання, а точніше — інстинкт: поїсти! І більше нічого. Усі інші думки й почуття згасали, як згасала віра в життя, воля до боротьби, згасали надії на порятунок.

Зранку лежали мовчки, в забутті. Пробудження починалося лише тоді, коли санітари приносили бачки з несолоною, прокислою баландою, якої діставалося на кожного не більше двохсот грамів. Пійло щезало блискавично, не могло наситити ні шлунків, ні очей, і голодні, здичавілі ревірники продовжували жадібно вилизувати порожні іржаві бляшанки, аж поки палиці санітарів не «нагадували», що обід закінчено. Потім усе знову занурювалося в летаргічний сон до наступного «обіду». От і зараз в’язні, притулившись один до одного спинами й головами, намагалися не ворушитися, щоб зберегти сили, і немовби дрімали. Зрідка в коридорах гупали ковані чоботи Круцифіксалілуйя чи Сірого Вовка, долинав відчайдушний крик тих, кого катували.

Сьогодні вже 30 грудня. Третій день, як Жора не приходить. Невже сталося якесь нещастя? Хоча б знати, що робиться у таборі! Володя поволі зліз із нар, похитуючись від кволості, підійшов до вікна, притулився губами до скла, подихав на нього, щоб відтанула паморозь. Перед ним відкрилася знайома, сумна картина. Ось в’язні чистять сніг поміж бараками — ясна річ, під наглядом «зелених». Ось блоковий десятого блоку когось періщить києм біля свого барака. До одинадцятого блоку наближається блокфюрер з нагаєм у руці. Йому назустріч рухається процесія трупоносців з навантаженими носилками — зносять до трупарні мертвих з усіх блоків. Двадцять носіїв з вантажем у руках лізуть у кучугури снігу, щоб звільнити дорогу одному есесівцеві. А он по центральній лагерштрассе плетуться змучені бранці, запряжені у вози цугом, як коні. Перевозять сніг. На