Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
До вечора я сяк-так спаковую найнеобхідніше. Маленька валізка з ручною поклажею муляє очі кожного разу, коли я натикаюсь на неї поглядом. Ввечері телефонує Веремій, та я не наважуюсь прийняти виклик. Не можу змусити себе почати брехати вже сьогодні. Трохи пізніше від нього приходить повідомлення:
«Завтра о 14:00 будь в офісі»
Сухо та беземоційно. Як бос до підлеглої. У мене закрадається погане передчуття. Хоч ситуація вже і так гірше немає куди. Що могло статися ще? Нервую. Цілу ніч не можу спати, вся мов на голках. Врешті поринаю у неспокійний сон аж над ранок.
Вранці прокидаюся і не можу відкинути відчуття нереальності всього, що відбувається. Наче це все якийсь злий жарт і відбувається не зі мною. Приймаю душ, вдягаюся, все роблю наче на автопілоті. Ловлю себе на думці, що можливо і на краще, що я в такому трансі, бо думати про те, що повинна зробити, ніяк не можу.
Приїжджаю в офіс на зазначену годину і перше, що вганяє мене в шок і змушує крижані кігтики дряпати спину — це те, що на охороні забирають мій пропуск, пояснюючи мені це тим, що його анульовано сьогодні зранку Веремієм Юрійовичем і зараз він на мене чекає у себе в кабінеті.
А оце геть не вписується в загальну картину. Що могло такого трапитися за ніч, що він по суті звільнив мене з посади? Гублюся в здогадках та наче задерев'яніла прямую до нього в кабінет.
Відчиняю двері й наштовхуюся на повний люті та холодного презирства погляд. Геть гублюся. Сканую його поглядом. Сьогодні у нього явно кращий вигляд. Синці трохи посходили, хоча їх і так мало видно під тонуванням. Тільки розсічені губа і брова ще видають вчорашній інцидент.
— Веремію.., — заминаюся, не знаю з чого почати. Його холодний погляд геть вибиває з мене всі зв'язні думки, — Я..ем ..мій пропуск забрала охорона?
— Так, — у нього трохи сиплий голос, мовби він це слово із зусиллям видавлює з себе, — Бо ти тут більше не працюєш.
У мене від подиву округлюються очі. А це ще що в біса за поворот?
— Я все знаю, Злато! — сухо кидає він.
А я все ще ніяк не можу зрозуміти про що це він в біса говорить.
— Знаєш..ЩО?
— Годі грати! — гарчить, — Про вас із Сотником. Про те, що ти з ним продовжувала бути у стосунках поки трахалася зі мною!
Останні слова він просто випльовує мені в обличчя, а я у цей момент просто задихаюся. Про що це він таке говорить? Між мною і Сотником давно вже нічого ж немає.
— Усі твої слова, все що ти робила — відверта і просто огидна брехня. І цей фарс із флешкою.. І мабуть, добряче ви обоє посміялися, коли я тобі розповідав по те, як зі мною повелася Лана, як розтоптала мої почуття до неї. Але Ти-и-и-и, — на цих словах він міцно стискає щелепу, аж зуби скриплять. Тоді підходить впритул до мене і боляче хапає за передпліччя.
У мене в цю мить проскакує непрохана думка, що у скаженому гніві він просто до дрижаків страшний. Його погляд може запросто розвіяти мене на пил. А конкретно зараз в ньому палає ще й така неприхована ненависть, що я просто зіщулююсь вся і в кутиках очей збираються непрохані сльози.
— Скажи чому? — він з огидою відпускає мою руку, — Чому ти зробила це? Зрадила мою довіру. Тобі мало було просто розтоптати мене? Ти вирішила, що потопити мій бізнес на додачу буде в самий раз?
Нарешті струшую це заціпеніння.
— Я не причетна до зникнення документів! Це відверта брехня! — гнівно кидаю. Мабуть, Сотник постарався, думаю. Вирішив обрубати всі кінці й не залишити мені жодних шансів здати задню. Але як?
— Так? І з Сотником за моєю спиною не крутила? Це теж будеш заперечувати? — саркастично шипить, розвертається і прямує до свого столу. Бере якусь теку і підходить з нею до мене. Грубо тицяє її мені в руки.
— Що це? — я розгублена, клубок у горлі спазмує та не дає змоги чітко говорити.
— Відкрий і помилуйся, — гостро кидає і пильно стежить за моєю реакцією.
Мої пальці тремтять, а подих перехоплює, коли я відкриваю теку. Серце пропускає удар, від того ЩО бачу там. Це фото. Мої та Давида у ресторані за вечерею. Тільки таємничий фотограф явно знімав все так, що навіть у мене практично немає сумніву, що на чортових знімках сидить закохана парочка за вечерею.
Ось Сотник тримає руки у мене на передпліччях і ніби щось інтимне говорить мені на вушко, а я посміхаюся, ось інше фото, де ми тримаємо келихи із шампанським, а ось, де він накрив долонями мої руки й наче палко дивиться в очі. Дідько! Це він. Він все підлаштував! І цю вечерю і ці фото. Усвідомлюю цю просту істину і не можу більше стримувати зрадницькі сльози, що починають крапати на ці злощасні фото.
Цікаво звідки вони у Веремія. Теж кур'єром анонімно прислав? Підіймаю погляд і стикаюся із темно-сірою крицею.
— Так я і думав, — в його очах на мить проривається така сильна ненависть, що я мимоволі сахаюсь на крок назад, а тоді зникає все. В його очах жодної емоції. Пустка. Мої груди розриває від болю. Чорт! Біль на стільки сильний, що мені здається, що я зараз просто втрачу свідомість. Я гадки не мала, що може бути так боляче, коли кохана людина дивиться на тебе ТАК, наче ти бруд під ногами, або гірше..просто ніщо, порожнє місце.
Раптом роздається стукіт у двері. Веремій крижаним тоном дозволяє зайти й в кабінет завалюється Сотник.
Я сотні разів за останню добу прокручувала в голові цей момент і різні розвитки подій, та коли реальність наздоганяє і боляче штовхає в спину.. Я виявляюся геть не готовою ні до цього удару, ні до падіння, що вслід за цим настає.
Всі слова, які як я думала, доведеться промовити вголос, дивлячись коханому в очі, мабуть, не справили б такого ефекту, як ці фото і подальші слова Давида. Сучий син!
— Кохана, то ти вже закінчила тут всі справи? Готова їхати? — каже солодко, з неприкритим тріумфом у голосі.
А я заціпеніло стою і не можу видавити з себе ні звуку. Розумію, що Давид майстерно розіграв карти, не залишивши жодного шансу, що прийшов на власні очі пересвідчитись, що я виконаю домовленість. А отже, Веремій має повірити, що це все правда. З важким серцем лише мовчки один раз киваю на знак згоди.
Переводжу свій вже скляний погляд на Веремія. Він просто у сказі. Напруга між нами трьома, така що її можна помацати руками. Нервово ковтаю слину. Веремій робить крок у нашу сторону і зло питає:
— І куди це ви збираєтесь, голубки?
На цих словах моє серце пришвидшено б'ється у слабкій сліпій надії, що можливо йому все ж не так байдуже, як він хоче зараз показати. Хоча, я маю якраз забезпечити геть протилежний ефект. Та дикий і якийсь первісний страх безповоротно його втратити змушує все ще сподіватись і штовхає виправити все що натворила за будь-яку ціну. Хапаюсь за цю думку як потопельник за соломинку.
Та Сотник зараз вміло кермує ситуацією, бачить мою секундну зміну настрою і цей порив і не дає мені просто жодного шансу виплутатись.
— Ми їдемо за кордон. Там у нас гарні перспективи. І ми вже придбали житло.
Повертаю голову до Давида. На цих словах у мене очі просто мов блюдця. Дивлюся на нього і лише німо округлюю рот та не встигаю нічого більше сказати, бо Сотник підходить геть близько. Обхоплює мене руками, затискає у тверді обійми. Однією рукою міцно утримує мою голову за шию й одними лиш зеленими очима нагадує, про те, ЩО на кону. Упокорює поглядом і жадібно та грубо впивається в мій рот відвертим поцілунком.
Я просто заплющую очі. Щоб не бачити цього всього, щоб не задумуватись над тим, як огидний язик Давида на всю котушку господарює у моєму роті, щоб врешті докласти весь максимум зусиль і стримати відразу..
За мить крім усього цього спектру гидотних відчуттів у свідомість проривається один. Сотник сильніше здавлює холодними пальцями мою шию і до мене доходить, що я геть пасивна, мов та лялька яку, щоб та порухалася потрібно смикнути за ниточки. Він хоче, щоб я відповіла на поцілунок. А щоб тобі повилазило, сучий ти сину!
Ще мить у мене йде на те, щоб приборкати відразу, збираюсь з духом і з сяким-таким жаром відповідаю на його поцілунок. Благо довго ця агонія не триває..
Бо у Веремія геть зриває всі стоп-крани. Він підлітає до нас, роз'єднує різким рухом і накидається на Сотника. Звук важких ударів Веремієвих кулаків віддає глухим гулом на краю свідомості. Сотник явно на щось таке очікував, бо в цей раз він ще тримається. Вже отримав трохи, звісно, на горіхи, але на мою думку занадто мало..
Стою зіщулившись біля стіни й з хижим прихованим задоволенням спостерігаю, як Веремієві кулаки нещадно зминають Давидову фізіономію. Внутрішньо вболіваю за Веремія і кричу «Так! Ще! Влупи йому ще! Сильніше!»
Нарешті оговтуюся. Розумію, що маю втрутитися, щоб Сотник не передумав в останню мить, бо я вже і так занадто багато втратила, щоб ще й ризикувати здоров'ям і добробутом коханого.
— Годі! Перестаньте! Ви ж повбиваєте один одного!
Не знаю чому, але Веремій таки прислухається до моїх слабких криків і зупиняється. Струшує з себе Сотника на підлогу як ту дохлу муху і розвертається обличчям до мене.
Сканує важким поглядом. Я ж відмічаю його збиті до крові кісточки на пальцях, все ще міцно стиснутих у кулаки. Серце страждає від мук за нього, за нас..
— Веремію.., — виривається у мене. Хочу так багато йому зараз сказати. Та не можу, розумію, що не можу. Та він і не дає мені цього зробити. Підіймає руку, жестом наказуючи мовчати.
— Досить! З мене вистачило твоєї брехні, — кидає, а тоді якось приречено додає, — Іди, Злато.
— Куди? — чомусь перепитую я, а на очах бринять гіркі сльози.
— На всі чотири сторони. Байдуже. Аби від мене якомога далі. Не з'являйся більше в моєму житті. Зрозуміла?! — останні слова випльовує з такою злістю і ненавистю, що я просто втискаюся у стіну позаду.
Він більше не дивиться на мене, а переступивши через Сотника просто вилітає геть з кабінету. Лише грюкіт дверей приймальної, що зачинилися приводить мене до тями. І я мимоволі проводжу порівняння. Так само як зачинилися двері для мене до його серця..Назавжди.
Він викреслив мене зі свого життя. Господи ! Але хіба могла я вчинити інакше, ризикнути ним задля чого? Власного егоїстичного спокою і задоволення? Ні, авжеж не могла. Ковтаю гіркі солоні сльози та підходжу до Давида.
Він вже отямлюється. Нова порція злості, тепер вже у його сторону додає мені необхідної сміливості та твердості в голосі, коли я, безцеремонно струшуючи його за плече, шиплю:
— Документи!
— Які? — не одразу розуміє він, — А ТІ документи. Зараз принесуть кур'єром, тому нам краще до того часу забратися звідси якомога далі.
— Квитки на літак де?
— Е, ні дорогенька. Я сам тебе відвезу в аеропорт і простежу, щоб ти точно полетіла. А у Варшаві на виході з аеропорту тебе чекатиме авто.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел», після закриття браузера.