Читати книгу - "Інститут"

— Ти спеціалізуєшся на тацях для піци, — вторувала Венді. — Порожніх.

Люк ледь помітно всміхнувся.

— Ага. Ви не бачили вогників? Хтось із вас? Кольорові цятки?

— Я бачив лише як папери літають, — сказав шериф Джон. — І чув, як грюкають ті довбані двері камер. Френку, Джордже, попіднімайте, можете? Венді, дай малому аспірин. А тоді подивимося, що на цій комп’ютерній штучці.

— Сьогодні ваша мама постійно говорила про шпильки, — сказав Люк. — Вона казала, що хтось краде в неї шпильки.

У шерифа Джона щелепа відвисла.

— Звідки ти знаєш?

Люк похитав головою.

— Без поняття. Ну, я навіть не напружуюсь. Боже, якби ж я знав, що вони роблять. І якби ж я міг бути з ними.

— Думаю, історія малого не така вже й безглузда, як бачимо, — озвався Таґ.

— Я хочу подивитися, що тут на флешці, і то негайно, — сказав шериф Ешворт.

20

Спочатку вони побачили порожнє крісло, старомодне вольтерівське крісло під стіною, на якій у рамці висів вітрильний корабель «Кар’єр-енд-айвз»[115]. Тоді в кадрі з’явилося жіноче обличчя, зазирнуло в об’єктив.

— Це вона, — сказав Люк. — Це Морін, жінка, що допомогла мені вибратися.

«Пише? — почала Морін. — Вогник горить, тому, гадаю, так. Сподіваюся, бо не думаю, що матиму силу зробити це двічі».

Обличчя зникло з екрана ноутбука, на який дивилися поліцейські. Тімові від цього стало трохи легше. Від такого крупного плану було схоже, наче вони спостерігають за жінкою, яка опинилася в акваріумі.

Її голос трохи стих, але все одно було чути.

«Але якщо доведеться, я зроблю».

Вона сіла в крісло й поправила крайку квітчастої спідниці на колінах. Зверху мала червону блузку. Люк ніколи не бачив її не в уніформі, тож йому це здалося гарним поєднанням, але яскраві кольори не могли приховати, яке худе й виснажене в неї обличчя.

— Зроби гучніше, — сказав Френк Поттер. — Їй варто було «петличку» вдягнути.

А Морін тим часом говорила. Таґ відмотав назад, зробив гучніше й знову натиснув кнопку відтворення. Морін знову всілася в крісло й поправила крайку спідниці. Тоді зазирнула прямо в об’єктив.

«Люку?»

Було так неочікувано почути власне ім’я від неї, що він ледь не відгукнувся, але Морін продовжила, і її слова загнали крижаний клинок йому в серце. Хоча він же знав, правда? Так само, як не потребував, щоб «Стар Триб’юн» повідомляла йому про батьків.

«Якщо ти це бачиш, значить, ти втік, а я мертва».

Поліцейський на ім’я Поттер шепнув щось Фарадеєві, але Люк не зважав. Він цілком зосередився на жінці, яка була єдиною дорослою подругою для нього в Інституті.

«Я не розповідатиму тобі історію свого життя, — сказала мертва жінка в кріслі. — На це немає часу, і я рада, бо мені соромно за більшу частину. Хоча не за мого хлопчика. Я пишаюся тим, яким він виріс. Він піде в коледж. Він і не знатиме, що ті гроші — від мене, але це гаразд. Це добре, як і мало бути, бо я віддала його. І без тебе, Люку, я б напевно втратила ті гроші й шанс зробити йому добро. Я лише сподіваюся, що зробила добро й тобі».

Вона замовкла, збираючись із думками.

«Я розкажу тільки частину історії, бо вона важлива. Я була в Іраку під час другої війни в Затоці, і в Афгані­стані була, і займалася там тим, що називають посиленим допитом».

Для Люка її спокійне плавне мовлення — жодних «е-е-е», «ну, знаєте», «типу» чи «ніби» — стало одкровенням. Через це до скорботи додалася ніяковість. Вона говорила набагато розумніше, ніж під час їхнього шепотіння біля машини з льодом. Тому що прикидалася дурною? Можливо, але ймовірніше — найпевніше — тоді він бачив жінку в коричневій уніформі прибиральниці й просто припускав, що кебети в неї не особливо багато.

«Іншими словами, що вона не така, як я», — подумав Люк і усвідомив, що ніяковість — це не зовсім те, що він у ту мить відчув. Правильніше це було б назвати соромом.

«Я бачила тортури водою, бачила чоловіків — і жінок також, кілька разів, — які стояли в тазах із водою з електродами на пальцях чи в анусах. Бачила, як плоскогубцями висмикують нігті. Бачила, як чоловікові прострелили колінну чашечку, коли він плюнув допитувачеві в обличчя. Спочатку це шокувало, але з часом перестало. Іноді, коли це були люди, які ставили СВП[116] нашим хлопцям чи відправляли смертників на переповнені ринки, мені було приємно. Я майже повністю… Згадаю те слово…»

— Знечулилася, — сказав Тім.

«…знечулилася», — закінчила Морін.

— Боже, вона ніби тебе почула, — прошепотів Беркетт.

— Тихо, — цитьнула Венді, і від цього слова Люк чомусь здригнувся. Так, ніби щойно перед нею його теж хтось промовив. Він знову зосередився на відео.

«…ніколи не брала участь після перших двох-трьох, бо вони дали мені іншу роботу. Коли вони ніяк не хотіли говорити, я слугувала такою собі доброю унтерофіцеркою, яка заходила, в кишені проносила випити й поїсти, батончик “Квест” чи пару “Орео”. Казала їм, що всі допитувачі пішли на перерву чи поїсти і що мікрофони вимкнуті. Казала, що мені їх шкода і що хочу допомогти. Казала, якщо вони мовчатимуть, їх уб’ють, хоча це й проти правил. Ніколи не говорила “проти Женевської конвенції”, бо більшість не знали, що це таке. Казала, якщо вони мовчатимуть, то повбивають їхні сім’ї, а цього мені справді не хотілося. Зазвичай це не спрацьовувало — вони підо­зрювали. Але іноді, коли допитувачі поверталися, в’язень говорив те, чого від нього очікували, чи тому, що повірив мені, чи тому, що хотів вірити. Іноді вони мені говорили якісь речі тому, що розгубилися… дезорієнтувалися… і тому, що вірили мені. Та й бачить Бог, у мене обличчя, якому дуже довіряєш».

«Я знаю, чому вона мені це розповідає», — подумав Люк.

«Як я опинилася в Інституті… це надто довга історія для змученої хворої жінки. Дехто зайшов до мене в гості, скажімо так. Не місіс Сіґсбі, Люку, і не містер Стекгаус. І не якийсь чиновник. Він був старий. Сказав, що він вербувальник. Запитав, чи не потрібна мені робота, коли мій термін закінчиться. Легка робота, запевняв він, але тільки для людей, які вміють тримати рот на замку. Я подумувала, чи не залишитися на додатковий термін, але це звучало краще. Бо той чоловік сказав, що там я допомагатиму країні набагато більше, ніж у пісочниці. Тож я погодилася на роботу, і коли вони мене зробили прибиральницею, я була не проти. Знала, чим вони займаються, і спочатку також була не проти, бо знала чому. Мені пощастило, бо Інститут, це, кажуть, як мафія — якщо туди потрапляєш, то так просто не виберешся. Коли в мене стало скрутно з грошима через чоловікові борги і я стала боятися, що ті стерв’ятники заберуть гроші, які я відклала для свого хлопчика, то попросила про роботу, якою займалася під час військових дій, і місіс Сіґсбі з містером Стекгаусом дозволили