Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

— Ну, то налий.

Хочеться, щоб він налив води і пішов назад, але це було б занадто просто.

— Юль, ну… — починає він, але я перебиваю, не витримую.

— Ну що, Захаре? Що ти хочеш сказати?

— Юлю, це ж і моя квартира. Я маю право тут бути.

На мить втрачаю дар мови, але тільки на мить. Повертаюся до нього, кидаю мокрий рушник на стіл.

— Твоя? — майже сміюся, але сміх виходить гірким, нервовим. — Так, звісно, твоя. Як же я могла забути? Але знаєш, що, Захаре? Ти й так чимало взяв із мене за наш шлюб. І з мого батька теж.

На його обличчі з’являється крива усмішка, а очі холодні, як лід. Робить різкий крок у мій бік, і я, несподівано для себе, відступаю назад, упираючись у край раковини. Захар майже нависає наді мною, і голос його звучить грубо, зло:

— Хочеш надолужити втрачене? Скільки, Юлю? Назви суму, давай.

Я завмираю, отруйні слова палять мене. Усередині все перевертається, образа й гнів накривають із головою. Але замість відповіді… закипає лють, гостра, як лезо ножа. Рука сама злітає вгору, і за мить удар відбивається на його щоці з оглушливим звуком.

— Подавися своїми грошима, Захаре! Думаєш, мені це потрібно? Думаєш, я не можу жити без твоїх подачок? Ти занадто добре влаштувався, і тобі байдуже на те, що було після.

Намагаюся вирватися, але він не відпускає, і я почуваюся загнаною в кут, затиснутою між ним і раковиною.

— Пусти, Захаре, — шиплю крізь зуби. — Негайно пусти!

Білецький ніби бореться з чимось усередині себе, перш ніж здатися. Врешті видихає і трохи послаблює хватку. Погляд стає м’якшим:

— Вибач, я… не хотів. Я взагалі не мав так казати.

Штовхаю його в груди, і він відступає на крок. Дивлюся на нього з недовірою, обпалюю поглядом.

— Нам потрібно поговорити, Юлю.

— О так, ми обов’язково поговоримо, Захаре, — кидаю з такою отрутою в голосі, що відчуваю, як мої слова палять повітря між нами. — Але не зараз. Ти ж хороший тато, так? Дуже за неї хвилюєшся. От і йди, займайся Діаною. А я відпочину трохи, спробую поспати.

Захар стискає щелепи, бачу, як смикається м’яз на шиї, але не відповідає, лише коротко киває. Погляд на мить стає порожнім, і я відчуваю, як між нами знову виростає непробивна стіна.

Він розвертається і виходить, а я залишаюся на кухні, намагаючись вгамувати бурю всередині. Коли кроки затихають, проходжу в кімнату Діани, зачиняю двері й притискаюся до них чолом. Нерви не дають вгамуватися.

Мені так погано, що навіть зібратися не можу. Що за життя таке...