Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

У Харкові він продовжував вести нотатки. Джонс спостерігав за тисячами людей у чергах за хлібом: «Вони починають утворювати чергу о третій-четвертій годині дня, щоб отримати хліб наступного ранку о сьомій. Надворі зимно: набагато нижче нуля».[1184] Кореспондент провів вечір у театрі («Глядачі: багато губної помади і ні крихти хліба») і говорив з людьми про політичні репресії та масові арешти, що прокотилися всією Україною під час голоду:

«На заводах зараз жорстка дисципліна. Якщо ти пропустиш день, тебе звільнять, заберуть картку на хліб і ти не зможеш отримати паспорт».

«Це жах, а не життя. Я не можу їздити трамваєм, це вбиває мої нерви».

«Стало гірше, ніж коли-небудь. Якщо скажеш хоч слово на заводі — тебе звільнять. Нема свободи...».

«Усюди переслідують. Усюди терор. Один знайомий чоловік розказав: “Мій брат помер, але він так там і лежить, і ми не знаємо, коли його зможемо поховати, на кладовищах черги”».

«Немає надії на майбутнє».[1185]

Здається, Джонс намагався зв’язатися з колегою Уманського в Харкові, але ніколи з ним так і не побачився. Дуже обережно Джонс виїхав з Радянського Союзу. Через кілька днів, 30 березня, він дав прес-конференцію в Берліні, організовану швидше за все Паулем Шеффером, журналістом «Berliner Tageblatt», якого вислали з СРСР у 1929 році. Джонс стверджував, що великий голод охопив Радянський Союз та розповів таке:

Скрізь плакали: «Нема хліба. Ми помираємо». Цей плач чутно з усіх частин Росії, з Поволжя, Сибіру, Білорусі, Північного Кавказу, Центральної Азії...

У потягу один комуніст заперечив мені, що голоду немає. Я викинув окраєць хліба зі своїх запасів у плювальницю. Пасажир поруч зі мною одразу його дістав і почав жадібно їсти. Тоді я жбурнув шкірку апельсина: її схопила селянка і почала її просто жерти. Комуніст замовчав. Я заночував у селі, де колись було 200 волів, а залишилося шість. Селяни їли фураж, якого зосталося на місяць. Вони розповіли, що багато людей вже померло з голоду. Два солдати прийшли заарештувати крадія. Вони порадили мені не подорожувати вночі, бо на дорогах багато «голодних» скажених чоловіків.

«Ми чекаємо смерті», — ось так зі мною привітались. «Бачите, в нас ще є фураж. Йдіть на південь, в них нічого не залишилось. Багато хат стоять порожні, господарі вже давно в землі», — плакали селяни.

Прес-конференцію Джонса висвітлили два провідні американські журналісти, що працювали в Берліні. Також «New York Evening Post» опублікував статтю під заголовком «Голод охопив Росію, мільйони вмирають і не можуть піднятися, каже британець», а в газеті «Chicago Daily News» вийшла стаття «Російський голод досяг рівня 1921 року, каже секретар Ллойд-Джорджа».[1186] Багато подібних повідомлень з’явилось у британській пресі. Статті, посилаючись на прес-реліз самого Джонса, пояснювали, що той «пройшов велику відстань в Україні» та рясніли подробицями про голод. Автори покликалися на самого Джонса й зазначали, що він порушив правила, яких дотримуються решта іноземних журналістів у Радянському Союзі. Як вказував Джонс: «Я пішки пішов у чорноземний регіон, колишню житницю Росії, адже кореспондентам заборонено туди їхати і на власні очі бачити, що відбувається».[1187] Джонс видав понад десять статей в «London Evening Standard» і «Daily Express», а також в «Cardiff Western Mail».[1188]

Можновладці, які допомагали Джонсу в СРСР, були розлючені. Нарком закордонних справ Максим Літвінов розгнівано поскаржився Майському, порівнявши ситуацію з сюжетом відомої п’єси Гоголя про чиновника-самозванця:

Це дивовижно, як Ґарет Джонс вжився в роль Хлєстакова, та змусив вас усіх грати ролі місцевого губернатора та різних персонажів з «Ревізора». Насправді, він пересічний громадянин, називає себе секретарем Ллойд-Джорджа й, здається, скориставшись його іменем, подав прохання про візу, і ви у дипломатичній місії навіть нічого не перевірили, а навпаки — наполягли, щоб [ОГПУ] взялося до справи, і задовольнили його запит. Ми надали цій особі різного роду підтримку, допомогли в його роботі, я навіть погодився з ним зустрітися, а він, виявляється, самозванець.

Одразу після прес-конференції Джонса Літвінов оголосив про ще суворішу заборону на роботу журналістів за межами Москви. Згодом Майський поскаржився Ллойд-Джорджу, котрий, згідно зі звітом радянського посла, дистанціювався від Джонса й зауважив, що не виступав спонсором поїздки та взагалі не посилав Джонса як свого представника. Причини, через які він це сказав, невідомі, але Ллойд-Джордж вже більше не бачився з Джонсом.[1189]

Журналісти в Москві були розлючені. Звичайно, усі вони знали, що Джонс написав правду, й деякі вже починали обмірковувати способи зробити те саме. Малкольм Маґґрідж (у той час кореспондент «Manchester Guardian», що змінив Чемберліна, котрий уже перебував за межами країни) щойно переправив через кордон дипломатичною поштою три статті. «Guardian» надрукувала їх анонімно з великими правками редакторів, яким не сподобалась критика СРСР. Статті не привернули уваги: вони вийшли одночасно із великими матеріалами про Гітлера й Німеччину. Всі інші представники преси, яка безпосередньо залежала від доброї волі Уманського та Літвінова, виступили проти Джонса. Лайонс ретельно описав те, що сталося:

Спростування Джонса було неприємним у такій мірі, що її можна порівняти з тією брудною роботою, що ми роками виконували, спотворюючи факти на догоду диктаторським режимам. Проте ми все-таки його спростували, в один голос і майже ідентичними лицемірними фразами. Бідний Ґарет Джонс, мабуть, здивувався не на жарт, коли факти, які він з великими труднощами з нас витяг, було поховано під валом наших спростувань... Ми довго торгувалися в дусі джентльменського «ти — мені, я — тобі», осяяні золотозубою усмішкою Уманського, і нарешті випродукували формулу спростування. У досить обтічних висловах, щоб потішити нашу совість, ми визнали, що чортів Джонс — брехун. Після завершення брудної справи хтось замовив горілку й закуски.[1190]

Невідомо, чи була зустріч насправді чи ні, але її опис метафорично змальовує, що сталося далі. 31 березня, лише через день після виступу Джонса в Берліні, відповів сам Дюранті. «Росіяни голодні, але не помирають з голоду» — під таким заголовком вийшла його стаття в «New York Times». У ній Дюранті висміював Джонса:

Виявляється, в американській пресі виринула «страхітлива історія», що походить із британського