Читати книгу - "Сонячний Птах"

– У мене є причина боятися, – сказав він нарешті.

– Я знаю, – відповів Гай.

Удосвіта Гай і ще кілька людей із ним заспівали похвальну молитву Ваалу, але вони намагалися співати тихо, щоб не розполохати ближні стада, а потім Гай попросив богів, аби вони прихильно подивилися на їхнє полювання, пообіцявши, що частину здобичі вони залишать сонячним птахам, аби вони віднесли її на небо. Потім Гай і Ланнон випили вина і поїли пшоняних коржиків, чекаючи, поки мисливці підготуються.

Мурсил, головний мисливець півдня, вибрав місцевість для полювання розумно й хитро. Із крутого укосу вони могли бачити широку лійкоподібну рівнину, охоплену пагорбами з обох боків; на вершинах пагорбів із раннього ранку диміли сигнальні вогні, показуючи, що воїни зайняли позиції, аби завернути будь-яку дичину, що намагатиметься вибігти з долини, перетнувши її впоперек.

Далеко, поза досяжністю людського зору, два легіони розгорнули стрій, перетявши вихід із долини. Вони вже рухалися вперед – десять тисяч людей толочили траву, наче хвиля, яка накочується на берег. Пилюка від їхнього просування підіймалася блідим туманом проти голубого склепіння вранішнього неба, а з-під тієї пелени то там, то там зблискувало світло на шоломі або наконечнику списа.

– Почалося, – задоволено сказав Ланнон.

Гай подивився на тисячі тварин, які скубли травичку, розсипавшись окремими стадами по рівнині. Це було десяте велике полювання за п’ятдесят днів, і від такої нещадної різанини його вже трохи нудило.

Він подивився вниз, туди, де рівнина звужувалася і річка, що ділила її навпіл, стікала, наче в лійку. У самому низу між пагорбами була затиснута провалина у формі клина завширшки п’ятсот кроків, що обіцяла втечу до неозорого простору трав’янистої рівнини. По всій рівнині росли високі акації з пласкими вершинами.

Навіть від місця, де вони сиділи над провалиною, вони майже не могли бачити потрійної лінії прихованих ям упоперек провалини, яка з’єднувала відроги двох рядів пагорбів. Тисяча Ланнонових лучників лежали там у засідці, і кожен із них мав по триста стріл і запасний лук.

За ними був подвійний ряд сітей, сплетених із дуже міцного волокна й накинутих на стовпи, що ледь трималися в землі й падали, коли в сітях заплутувалося важке тіло, й тоді гопліт вистрибував зі схованки, підбігав зі списом, убивав тварину, виплутував її із сіті й знову ставив стовпа, що підпирав сіть. У засідці лежали ще тисяча метальників списа.

– Нам час спуститися вниз.

Ланнон допив вино і струсив зі свого плаща крихти.

– Зачекаймо трохи, – попросив Гай. – Я хочу ще подивитися звідси.

Тривога опановувала стада на рівнині, починаючись від тварин, які були найближчими до загоничів. Довгі ряди чорних антилоп гну з довгими розмаяними гривами бігали безцільними колами, то майже риючи носами землю, а то хвицаючи ногами, ніби гралися. Зебри збивалися у стада по двісті або триста тварин і з цікавістю дивилися на лінію загоничів, які невпинно наближалися. Їхні близькі родичі, зебри породи кваґґа, що мали темніший гнідий колір, аніж сірі зебри, збиралися в менші табуни. Із ними змішувалися стада блискучих жовтих і червоних коров’ячих антилоп, антилоп сасабі й антилоп канна, смугастих, гривастих і величних. Ця розмаїта маса почала тривожитися й бігати, повільно відступаючи вниз долиною до провалини у хмарах пилюки, що стояли над ними.

– Яка здобич! – вигукнув Ланнон.

– Більшої ніколи не бувало в історії полювань, – погодився з ним Гай.

– Скільки їх тут, як ти думаєш? – запитав Ланнон.

– Я не знаю… п’ятдесят, сто тисяч… Неможливо полічити.

Тепер і довгошиї жирафи заразилися тривогою, що дедалі наростала, і покинули свій притулок біля акацій. Їхні телята бігли за ними, коли вони приєдналися до масової втечі вниз долиною. У гущавині тіл трюхикав заблудлий носоріг; він форкав, високо підкидаючи ноги, коли біг.

Наче потік, що підхопив усю масу, рухалися димчасто-брунатні стада елегантних антилоп-стрибунів. Вони бігли вниз долиною, пересуваючись набагато швидше, ніж інші, котилися вниз, як повінь, і пилюка над ними здіймалася густіша, закручуючись у задушливі хмари. Пагорби стискали стада в густішу масу, й, коли коров’ячі антилопи та антилопи сасабі спробували прорватися крізь пагорби вбік, там з’явилася шерега чоловіків, що горлали й вимахували зброєю, аби зустріти їх і не пропустити через гребінь. Тварини знову завернули вниз, розносячи й поширюючи паніку серед тісно збитих стад унизу.

Вони бігли вперед, і тупотіння їхніх копит лунало, наче шторм, хвилі прибою або ураганний вітер. Земля двигтіла й трусилася.

– Ходімо! – крикнув Ланнон, підхопився на ноги й побіг, підстрибуючи, вниз схилом.

Гай іще якусь хвилину спостерігав неймовірну фалангу живих істот, яка сунула до провалини, потім закинув сокиру на плече й побіг за Ланноном. Його довге чорне волосся майоріло на вітрі, біг він швидко, як коза або кроль, тому вибіг на рівнину з Ланноном одночасно і повів царя до центру провалини, де для них обох вирили яму, й із десяток пучків дротиків там лежали напоготові.

Ланнон стрибнув у яму поруч нього.

– Це був забіг без золотого призу, – засміявся він.

– Треба було призначити, – відповів Гай, і вони припали до краю ями й виглянули в долину.

Видовище було жахливе. Уся долина, від краю до краю, була наповнена хвилею живих істот, а над ними нависала висока брунатна стіна пилюки, крізь яку зловісно пробивалися тьмяні промені низького сонця.

Голови та гриви передніх тварин розгойдувалися, наче поверхня бурхливого потоку, а над ними підіймалися схожі на палиці шиї жирафів і страусів. Хвиля котилася вниз, прямо на них, аж земля двигтіла, а вони дивилися на все це, опановані страхом і подивом.

Ланнон ретельно вибрав відповідну хвилину, дочекавшись, коли потік дичини перетне призначену ним лінію. Ця хвилина настала, й він подав знак сурмачеві. Пролунала одна-єдина нота атаки, повторена багато разів.

Від землі біля самого підніжжя рухливої стіни живих істот піднялася шерега лучників. Вони встигли вистрелити чотири рази, перш ніж стіна перекотилася через них. Чотири тисячі стріл, випущених за двадцять секунд, падали на покоси мертвих тварин і тих, які кричали в агонії від болю в переламаних кістках або в простромленому стрілами тілі.

Підштовхувані власною величезною вагою, тварини сунули вперед, тоді як залп за залпом стріли спустошували їхні ряди, і трупи та поранені утворювали величезні кучугури.

Дрібніша дичина була винищена лучниками, але тварини з твердою шкірою пробивалися далі зі стрілами, які стриміли з їхніх боків. Великі сірі носороги з диким поглядом проштовхувалися до лінії сітей, вимахуючи рогами на носі. Нажахані жирафи мчали чвалом на своїх довгих ногах. Табун чорних буйволів біг суцільною масою,