Читати книгу - "Сонячний Птах"

Зітхнувши, Гай відмовився від відпочинку й послав одну з дівчаток, щоб вона принесла йому лютню, а коли почав співати, то раби, один за одним, приповзли до кімнати й тихо посідали під стіною. Гай Бен-Амон знову був удома.

У 533 році від заснування Опета, шість місяців по тому, як він убив великого лева й підтвердив своє право на управління чотирма царствами, Ланнон Гіканус, голова роду Барка, покинув місто Опет і вирушив обстежити свої кордони, тобто виконати звичай, який уже безповоротно підтвердить його царське право. Цієї весни йому виповнилося двадцять дев’ять років, він був на рік старший від свого головного жерця.

Він вирушив у похід із чотирма своїми дружинами, бездітними, сподіваючись змінити їхній статус протягом подорожі, яка триватиме два роки. Він узяв із собою два легіони, кожен мав по шість тисяч гоплітів, легких піхотинців, сокирників і лучників. Легіони складалися переважно з вільнонайманців ює, якими керували офіцери зі шляхетних родин Опета, й були організовані за римськими правилами, у той самий спосіб, який Ганнібал запозичив під час кампанії в Італії. Легіон мав у своєму складі десять когорт, а кожна когорта складалася з шістьох центурій. Легіонери мали шкіряні нагрудники, конічні залізні шоломи на головах і були озброєні круглими, обтягнутими шкірою щитами з бронзовими розетками. На ноги вони взували шкіряні поножі й сандалі з прицвяхованими підошвами. Ідучи в похід, вони співали.

Офіцери, що йшли попереду своїх підрозділів, вдягалися розкішніше, як і личило їхньому шляхетному походженню. Їхні обладунки були бронзовими, а плащі виготовлені з тонкої тканини, пофарбованої в пурпуровий та в червоний колір.

Кавалерії не було. За п’ятсот років жодна спроба привезти коней із півночі ні до чого не призвела. Жоден кінь не витримував морської подорожі, а ті, які виживали, гинули незабаром після прибуття в Опет від таємничої хвороби, від якої їхня шкіра ставала тверда, а очі перетворювалися на криваве червоне желе.

Замість коней до війська набирали слонів. Ті величезні звірі з поганим характером будили жах у серцях ворогів Опета, коли йшли в атаку, а лучники в баштах на спинах тварин обсипали їх стрілами. Проте в шаленстві битви вони могли спричинити не менше безладу у своєму війську, ніж у війську ворога, і їхні поводатарі мали на озброєнні молоток і гострий шип, який заганяли в мозок знавіснілим тваринам. Ланнон узяв із собою в похід двадцять п’ять слонів.

Його супроводжували верховний жрець і з десяток жерців нижчого рангу, інженери, лікарі, зброярі, кухарі, раби й величезна кількість людей, які йшли за військом: торговці, золотошукачі, любителі азартних ігор, віщуни, продавці спиртного та повії. Валка возів, запряжених волами й навантажених наметовим спорядженням та припасами, розтяглася на сім миль, тоді як громіздка колона самого війська мала завдовжки понад п’ятнадцять миль. Це не було проблемою на широких незаселених трав’янистих рівнинах півдня, де вистачало води й фуражу, та, коли Гай Бен-Амон стояв на низенькому пагорбі й дивився на повільну безладно розкидану юрму, яка спускалася з півночі, він подумав про той час, коли вони знову повернуть на північ, роблячи велике коло поміж лісами й пагорбистою місцевістю понад великою річкою. Стільки багатства, яке тут перевозиться, стане великою спокусою для войовничих поганських племен, які живуть на невідомих землях по той бік річки. Він висловив Ланнону свої побоювання, й Ланнон засміявся, примруживши свої великі світлі очі на сонці.

– Ти думаєш радше як солдат, ніж як жрець.

– А я виконую обидві ролі.

– Твоя правда, – промовив Ланнон, плеснувши його долонею по плечу. – Недарма ж ти взяв на себе командування Шостим легіоном. Але, знаєш, Гаю, я багато думав про цей похід. У минулому такі походи завжди означали велике марнування часу й великі витрати зі скарбниці Опета. Мій похід буде зовсім іншим. Я маю намір здобути з нього вигоду.

Гай усміхнувся, почувши це чарівне слово, яке в Опеті розуміли всі – вельможі й простолюдини, і цар, і жрець.

– Я маю намір зовсім інакше використати цей похід. У південному царстві ми влаштуємо полювання – таке полювання, про яке ти ніколи навіть не думав, а м’ясо ми вудитимемо й висушуватемо, потім продамо його землевласникам і в шахти, щоб ним годували рабів. Ми полюватимемо і на слонів. Я хочу, щоб моє військо мало 200 таких звірів, аби не боятися погроз із півночі, про які ти щойно мені нагадав.

– А я дивувався, навіщо потрібно стільки порожніх возів, які їдуть за нами.

– Ми їх завантажимо ще до того, як знову повернемо на північ, – пообіцяв Ланнон. – А коли ми пройдемо крізь сади Зенґу, я поміняю гарнізони, залишивши там багатьох своїх воїнів. Солдати, які надто довго залишаються на одному постої, стають ледачими й зіпсованими. У провінції Зенґ я зустрінуся з посланцями від дравів і поновлю свій договір із ними.

– Але як щодо півночі? – Гай повернувся до свого попереднього запитання.

– Від Зенґу ми підемо на північ у бойовому шикуванні. Жінок та інших відішлемо додому в Опет дорогою через середнє царство. Ми підійдемо до річки з двома легіонами, щоб підсилити два легіони, які вже перебувають там, і перейдемо через річку, усе там спалюючи й захоплюючи рабів, щоб повідомити тамтешнім племенам: в Опеті править новий цар.

Ланнон обернувся й подивився на північ вогненним поглядом, і його золотисто-руда грива та борода зблиснули у світлі сонця.

– Ось уже сто років вони докучають нам, а ми поводилися з ними надто лагідно. Із кожним роком вони стають численнішими й нахабнішими. Але тепер я покажу їм, що в мене залізна рука, Сонячний Пташе. Я доведу їм, що річка утримується сталевим бар’єром, і їм доведеться сутужно, якщо вони наважаться його подолати.

– Звідки вони сюди приходять, я запитую себе, і скільки їх уже тут зібралося? – неголосно запитав Гай.

– Вони господарі темряви, вони чорні, бо не підкоряються, на відміну від нас, богові сонця Ваалу. Вони виплодилися в темряві, в лісах на півночі, де панує вічна ніч, і якщо ти можеш порахувати жадібну сарану, тоді ти зможеш порахувати і їх.

– Ти боїшся, Ланноне? – запитав Гай, і цар обернувся до нього з вогненним гнівом, що палахкотів у нього на обличчі.

– Ти забагато береш на себе, жерче! – гарикнув він.

– Називай мене другом, а не жерцем – і я беруся довести тобі, що безпричинна ненависть ґрунтується на почутті страху.

Гнів Ланнона вщух, він погрався ефесом меча, оглянувшись навколо, аби переконатися, що його помічники перебувають