Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

Оба були ми сильно зворушені.

Я мав почуття, що до нас прилучилося щось чуже, а Роттер мовчав так, мов я не йшов цілком обіч нього.

По якімсь часі я обізвався.

- Нестор був до глибини зворушений.

- Він хорий фізично й морально, - почулась коротка відповідь, мов моє питання перешкодило йому в чім-то.

- Фізично, може, але душевно певно, - відказав я.

- Фізично ще певніше.

- Ти оглядав його?

- Ні; але мені не треба було його аж оглядати. Вій слабший, як хто думає. І яка людина!

- Таким був уже змалку. І змалку йшов одною рівною дорогою, поважно, і все вгору!

- Шкода! Здається, сестра одна відчуває інстинктом, що з ним щось у безладді. Вона дуже мудра. - Сказавши це, замовк, мов замкнувся.

Я також умовк.

Через час він станув.

- Богдане, - сказав, і господь знає чому, ми нараз поглянули на себе поглядом, цілком неприятельським.

- Чи ти женишся з Обринською?

- Хочу.

- Хочу? - спитав він і скривив погірдливо уста. - Значить, ти не освідчавсь їй ще?

- Противно. - відповів я холодно.

- Так прости моє питання. Я думав, та лиш любиш її.

- А, хоч би лиш так?

- То тим ліпше було б для мене.

- Ти був би з нею женився?

- Без вагання.

- Помимо твоєї тяжкої хиби серця?

- Помимо моєї тяжкої хиби серця й її вбожества. - На посліднє слово поставив він натиск.

- Правда, вона гербова, а у вас, німців, це цінне.

- Так. У нас, німців, це цінне. Чи мав би ти щось проти того, гордий мужику?

Я відчув, як мені виступила краска обурення на лице.

- Не впадай в інтимності, Роттер, бо я готов забути, що ти мій приятель. Він усміхнувсь.

- Що ж, чи хочеш заперечити, що в Олесів маєток грав свого часу головну роль?

- О, ні. Ані на волосок. Але що це має з моєю женячкою до діла?

- Тепер, може, нічого, - відповів він саркастично. - Хіба те одне, що любов аристократки (на мою думку - більше «аристократки» по душі) і любов до аристократки зробили з тебе іншого чоловіка, радше виховали тебе на такого. Кажучи по правді, я вважаю це за чудо, що високопоставлений українець жениться з убогою українкою. У вас, здається, жіноча інтелігенція не входить ще в тім напрямі в розвагу; але ти, бачу, вразився. Та прости, Богдане, ми ж приятелі з довгих літ, можемо одкрито говорити. Я німець, а ти українець, і того, на що я дивився об'єктивними очима, ти, може, не добачаєш. Коли твоє вінчання?

- Ще не знаю.

- Ще не знаєш?

- Я тебе повідомлю в свій час, не бійся, - відповів я сухо.

- Хіба ж твоя любов стоїть мовчки, що ще не знаєш?

- Роттер!!! - спалахнув я.

- Не зворушуйся, чоловіче. Я тобі Обринської не відбиваю. Я лиш дивуюся, що твоя любов годна «стояти».

- По-твоєму, що повинна вона робити?

- Повинна або рости, або інші форми перебирати, а ти й вона видаєтеся мені пасивними.

- Так ти думаєш? - спитав я з легкою іронією.

- Так. Я чув, що ваше знайомство й ваша любов тепер неначе воскресли й повторяються наново.

- Справді. В тім щось є. Хто тебе поінформував? Невже ж пані Міллер?

- А хоч би. Чи в тім щось дивного?

- Щонайменше. Воно правда. Перший раз я її любив, і не женився. А тепер люблю її вдруге й хочу женитися.

- Хочеш! Женись, - додав по хвилі, глипнувши на мене збоку. - Але, по правді кажучи, Богдане, я жалую тобі цеї дівчини. А ще більше такої синови? [92] твоїй матері.

- Не жалуй мені її, - відповів я йому спокійно й поглянув у вічі. - Нагорода, яку я за неї даю, висока. Моя мати, здається, зірве зо мною.

Він зчудувався.

- Чи справді?

- Так. Заявила мені категорично через мою кузинку, що з днем, у котрім введу я Обринську, як свою жінку, в дім, вона випроваджується від мене до Дори.

Роттер споважнів.

- Твоя мати невільниця своїх матеріалістичних почувань. Але не журись. Вона, хоч і піде напочатку, пізніше верне. Кожна людська душа, хоч би й найтвердша, має свої недоглядені моменти, в котрих прокидається зерно любові, і вона м'якне й піддається шляхетнішим зворушенням, а найбільше в старшім віці. Твоя мати не буде винятком.

Я здвигнув плечима.

* * *

(Пізній жовтень).

По майже двомісячній розлуці я вчора був у Обринських. День був понурий, зимний, і падав дощ. Деревина, що виднілась тут і там садами, чи не вся позбавлена зелені, виглядала сумно, безнадійно.

Я йшов скоро.

Хоч і був я вже довший час вдома, не міг ніяк вирватись з-поміж праці й різноманітних обов'язків, щоб відвідати тих, що, крім матері, були мені найдорожчі в світі. Тож кожна хвилина, котрою розпоряджав я тепер, була мені дорога, - і я спішився. Врешті, спинився коло дому спокійної вулиці, котрого одне вікно (Нестора), кругом обросле диким, о сій порі почервонілим виноградом, було освітлене. Година була надвечірня, закутана в сумерк, і в нього світилося вже світло. Так. За тими скромними мурами жили ті, що становили мою долю. Любо й мирно обхопили мене стіни того дому моїх приятелів.

Перша, що стрінула мене, коли увійшов я в хату, була старенька мати Обринська, що викликувала в мені, відколи я знав її, тонкістю й добротою своєї істоти глибоке вшанування. Коли ж спитав я про її доньку й сина, вона, вказуючи на двері, що вели до кімнати її сина, сказала:

- Там найдете обоїх, - а сама відтягнулася скромно.

Я застукав.

Усередині було тихо, і я пождав. Відтак зблизився хтось до дверей, вони зсередини відчинилися, і переді м'ною показалася Маня.

- Богдане!

- Маню!

Щирим, німим стисненням руки ми