Читати книгу - "Фундація та Земля"

Однак ця думка потьмяніла й потонула в потоці радості, яка поступово поглиблювалася, що більше вони наближалися до поверхні Місяця. Проте поза нею Тревіз зумів учепитися за мить осяяння, яка наздогнала його якраз перед початком їхнього плавного спуску на поверхню супутника Землі.

Він ніби й не сумнівався, куди прямує корабель. Наразі «Далека зірка» летіла якраз над верхівками гірського кряжу, і Тревіз, сидячи за комп’ютером, не відчував потреби щось робити. Неначе їх із комп’ютером разом вели, і Тревіз відчував тільки величезну ейфорію від того, що з нього зняли тягар відповідальності.

Вони ковзали паралельно до поверхні, просто до стрімчака, який загрозливо вивищувався перед ними бар’єром та ледь виблискував у сяйві Землі та прожекторі «Далекої зірки». Тревіз, здавалося, до наближення перешкоди був байдужий, і анітрохи не здивувався, збагнувши, що частина стрімчака просто попереду раптом відпала — і перед ними відкрився коридор зі штучним освітленням.

Зореліт сповільнився майже до плазування, вочевидь, сам собою, і акуратно залетів в отвір, рушивши далі коридором. Отвір за ним зачинився, а попереду відчинився інший. Корабель пройшов крізь нього у величезну залу, що скидалася на порожнисті нутрощі гори.

«Далека зірка» зупинилась, і всі на борту охоче кинулися до шлюзу. Нікому з них, навіть Тревізові, не спало на думку перевірити, чи є зовні придатна для життя атмосфера, або ж бодай яка-небудь.

Однак там було повітря. Ним можна було дихати, і воно було приємним. Вони роззирнулися зі вдоволенням людей, що в якомусь сенсі повернулися додому, і лише за деякий час усвідомили, що на їхнє наближення ввічливо очікує чоловік.

Він був високий, із серйозним обличчям. Волосся кольору бронзи було коротко підстрижене. Чоловік мав широкі вилиці та сяйливі очі, а одяг його скидався на ілюстрації з книжок про стародавню історію. Він видавався міцно збудованим, не чужим фізичній активності, однак водночас у ньому вгадувалася деяка втома — неочевидна, непідвладна розпізнаванню чуттями.

Першою зреагувала Феллом. Із гучним криком, зриваючись мало не на свист, вона помчала до чоловіка, задихаючись та розмахуючи руками:

— Джембі! Джембі!

Вона так і не сповільнила бігу, й коли опинилася близько до чоловіка, той нахилився та підняв її високо в повітря. Вона обійняла його за шию, схлипуючи й досі задихаючись.

— Джембі!

Інші підійшли обережніше, і Тревіз повільно та виразно мовив (чи розумів цей чоловік галактичну?):

— Перепрошуємо, пане. Ця дитина втратила свого захисника й відчайдушно його шукає. Для нас загадка, чому вона вчепилась у вас, бо вона шукає робота — механічну…

Чоловік уперше заговорив. Його голос був радше невиразним, аніж мелодійним, і мовлення було дещо старомодне, однак галактичною він спілкувався досконально.

— Дружньо вас усіх вітаю, — сказав він, і здавався непомильно дружнім, хоч обличчя зберігало серйозний вираз. — Що ж до цієї дитини, — продовжив він, — вона, напевно, виявляє більшу проникливість, ніж ви думаєте, бо я і є робот. Мене звати Деніл Оліво.

Розділ двадцять перший

Пошуки завершено

1

Тревіз збагнув, що перебуває в стані цілковитої невіри. Він отямився від дивної ейфорії, що її відчував просто перед та після висадки на Місяць, — яку навіяв йому, як він підозрював, самопроголошений робот, що наразі перед ним стояв.

Тревіз досі витріщався на нього, і його тепер уже ідеально здоровий і позбавлений впливу розум досі охоплювало глибоке приголомшення. Він щось приголомшено говорив, приголомшено спілкувався й заледве розумів, що саме каже чи чує, шукаючи в зовнішності, поведінці чи манері мови цього — вочевидь! — чоловіка щось, що виказувало б у ньому робота.

Не дивно, подумав Тревіз, що Блісс вловила щось, що не було ані людиною, ані роботом, — як сказав Пелорат, «щось нове». То й краще, звісно, бо завдяки цьому Тревізові думки попрямували іншим, яснішим шляхом, але й вони зараз купчились десь у глибині свідомості.

Блісс та Феллом побрели роздивлятись околиці. Це запропонувала Блісс, однак, як здалося Тревізові, після блискавичного обміну поглядами з Денілом. Коли Феллом відмовилася й попросила дозволу лишитися з істотою, яку настійливо кликала Джембі, суворого слова та піднятого пальця Деніла виявилося достатньо, щоб відправити її геть. Тревіз із Пелоратом лишилися.

— Вони не фундатори, панове, — сказав робот так, ніби це все пояснювало. — Одна з них Гея, а інша — космік.

Тревіз мовчав, доки їх підводили до простих на вигляд крісел під деревом. За жестом робота вони всілися, і коли той також цілком по-людськи присів, Тревіз спитав:

— Ви справді робот?

— Справді, пане, — відповів Деніл.

Пелорат ледь не сяяв від радості.

— У давніх легендах є посилання на робота на ім’я Деніл. Вас назвали на його честь?

— Я і є тим роботом. Це не легенда.

— О ні. Якщо ви і є тим роботом, вам має бути декілька тисяч років.

— Двадцять тисяч, — тихо мовив Деніл.

Пелорат, здавалось, засоромився й зиркнув на Тревіза, який із сердитою ноткою сказав:

— Якщо ви робот, я наказую вам говорити правду.

— Мені не треба наказувати говорити правду, пане. Я мушу це робити. Тож перед вами, пане, постає три варіанти. Я або чоловік, який вам бреше, або робот, якого запрограмували вірити, що йому двадцять тисяч років, хоча насправді це не так, або ж я робот, якому справді двадцять тисяч років. Ви маєте вирішити, який варіант обрати.

— Це питання розв’яжеться саме з продовженням розмови, — сухо мовив Тревіз. — Як на те пішло, важко повірити, що це — серцевина Місяця. Ані світло, — на цих словах він зиркнув угору, бо світло точно відповідало м’якому й розсіяному сонячному, хоч у небі й не було сонця, та, власне кажучи, й помітного неба не було теж, — ані тяжіння не здаються правдоподібними. Сила тяжіння на поверхні цього світу мусить бути меншою за дві десятих прискорення вільного падіння.

— Власне, пане, зазвичай тяжіння на поверхні дорівнюватиме шістнадцяти сотим прискорення. Однак його збільшують ті самі сили, які створюють відчуття звичного тяжіння на вашому кораблі, навіть коли ви перебуваєте у вільному падінні чи прискорюєтеся. Інші енергетичні потреби, зокрема світло, також забезпечує гравітація, хоч там, де це зручно, ми використовуємо енергію сонця. Ґрунт Місяця забезпечує всі наші потреби в матеріалах, окрім світлових — водню, вуглецю й азоту, яких на Місяці немає. Ми отримуємо їх, ловлячи час від часу комети. Однієї такої впійманої комети на століття більш ніж достатньо для забезпечення наших потреб.

— Наскільки я розумію, Земля як джерело ресурсів не годиться?

— На жаль, це так, пане. Наші позитронні мізки так само чутливі до радіації, як і людський білок.

— Ви вживаєте множину, а ці володіння перед нами здаються великими, прекрасними й продуманими — принаймні на перший погляд. Тож на Місяці є й інші істоти. Люди? Роботи?

— Так, пане. У нас на Місяці повноцінна екосистема та величезна й комплексна порожнина, усередині якої ця екосистема існує. Однак усі розумні істоти — це роботи, більш-менш схожі на мене. Але