Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Глава 46

Коли Маріца прийшла до тями, вона зрозуміла що лежить на студеному кам’яному ложі, крижаний холод якого пронизує її спину, руки, сідниці та ноги. Зверху на неї похмуро дивилася така ж кам’яна, як і ложе низько розташована сірого кольору стеля. Такими ж сірими та кам’яними були й стіни, що обступили її з усіх боків.

Такими ж, та не такими…

Обвішані всілякими знаряддями тортур вони заморожували її кров набагато більше, ніж кам’яне ложе й, безперечно, лякали набагато сильніше, ніж похмура стеля.

Поворухнувши руками, Маріца зрозуміла, що вони прикуті. Точніше спочатку вона зрозуміла, що не може зрушити їх з місця. А потім, коли спробувала смикнутися сильніше, по болю, що пронизав її зап’ястя, й скреготу ланцюгів зрозуміла, що обидві її руки прикуті кайданами до того ж кам’яного ложа, на якому вона лежить. Водночас вона зрозуміла, що прикуті не лише руки, а й ноги.

– Твою ж метелицю! – вилаялася вона собі під ніс. – Що задумала ця мерзотниця?! Чому одразу ж не вбила? Навіщо притягла мене сюди?

Дивним чином, чим більше запитань виникало у неї в думках, тим менше в них залишалося страху, бо його замінювала злість. Та така, від якої у венах кипіла кров.

«Цікаво, як довго я була непритомна і де я? – подумки спантеличилася вона. Й, підвівши голову, подивилася спочатку у один бік, потім у інший. Однак, крім масивних залізних дверей, нічого нового не побачила. Класти голову назад на холодний камінь не хотілося, але оскільки у повітрі тримати її було важко, виходу не було. Тяжко зітхнувши, Маріца опустила голову на кам’яну поверхню.

Оскільки огляд приміщення нічого не дав, вона прислухалася…

Здається, десь розмірено капала вода. В одному з кутів копошилися миші. З-за дверей долинали голоси. Спочатку практично невиразні. Настільки невиразні, що Маріца навіть подумала, а чи не здалося їй?

Проте вже наступної ж секунди вони стали голоснішими та виразнішими, так що сумніватися у тому, що вона чує саме голоси, більше не доводилося. Як, втім, і в тому, що вона незабаром побачить власників цих голосів.

І, на її величезний жаль, вона не помилялася. Не встигло її серце, яке шалено скакало у грудях, ударити по ребрах втретє, як у її «опочивальню» зі зловісним скрипом відчинилися двері.

Побачивши того, хто увійшов, Маріца розлютилася ще більше. Щоправда, здебільшого на себе. Ідіотка! Яка ж вона ідіотка! Адже усі ж говорили. А вона не вірила. Не вірила настільки, що усі ці роки щиро жалкувала, що поспішила вийти заміж за Домініка. Вона не те щоб була закохана в Ніколаса…

По-справжньому, Маріца любила лише себе та своїх дітей, оскільки вони були її продовженням. Просто Ніколас здавався їй більш гідним її руки та серця, ніж той, кому вона їх віддала.

Принаймні, до цього моменту Маріца ніколи не ловила себе на тому, що дивиться на губи свого чоловіка й мріє про його поцілунки…

«Й справді, ідіотка!» – подумки полаяла вона себе, не розуміючи, що з нею відбувається. Слідом за цим, зібравши у кулак залишки здорового глузду та злості, що ще не встигли випаритися з її голови, вона зажадала пояснень:

– Якого хриму, Ніку?! Навіщо ти мене сюди притяг й прикував до цієї штуковини? Що це усе означає?!

– А ти досі не зрозуміла? – усміхнувся лже-Ніколас. – Звичайно ж, я завжди знав, що ти тупа, але що аж такою мірою, чесно кажучи, не догадувався!

– То це усе-ж-таки ти? Ти вбивав? І своїх дружин, і наречених… Ніку? Отже, усі ці роки це був ти? – х жахом видихнула вона.

Одночасно, з ще більшим жахом усвідомлюючи, що єдине, про що вона зараз мріє – це не врятуватися, а дізнатися, які на смак його поцілунки.

У цей момент двері знову рипнули. І в кімнату увійшов одягнений у маску й закутаний з голови до ніг у чорне чоловік.

– Ваша Високосвітлосте, до ритуалу практично усе готове, залишилося тільки дочекатися, поки вівтар повністю вбере магію жертви, – повідомив він голосом, що здався Мариці смутно знайомим…

* * *                                                                                                                                     

Ніколас дотримався своєї обіцянки: не дозволив вислизнути Квентіну, тому до цього моменту майже усе було готове також і в агентів таємної канцелярії, і в його гвардійців. Точніше, у гвардійців Високого лорда було готово усе, а от у агентів таємної канцелярії, точніше у їхнього шефа – ні.

– Чого ми чекаємо? – роздратовано-нетерпляче запитав Ніколас в Ілберта Смартіса, який наказав причаїтися й не висуватись до його розпорядження.

– Не чого, а кого, Його Світлість лорда Олдена Рагнвальдського, – прошепотів той у відповідь й вказав на темну постать, що рухалася до печери. – Мої хлопці помітили його кілька хвилин тому. Він стежив за печерою он з тієї вершини, – вказав він на розташований приблизно за кілометр від печери зарослий ялинником гірський пік.

Зрозумівши, чого саме чекає імперський дізнавач, вже не роздратований, а розлючений Ніколас поцікавився:

– Ваша Світлосте, ви у своєму розумі?! Там – вказав він у бік печери, – Маріца, яку туди привели точно й безперечно не біля багаття у горах посидіти! – оголосив він й, різко зірвавшись з місця рвонув до входу печери. Точніше, спробував… Однак, не встигнувши зробити й трьох кроків, звалився як підкошений…

– Твою ж... Ну усе! Тобі не жити! – на повному серйозі повідомив він ненависного столичного важняка.

Ілберт Смартіс на це лише посміхнувся:

– Ви навіть не уявляєте собі, скільки разів мені цим погрожували! І нічого! Досі живий!

– Я не з тих, хто розкидається пустими погрозами, я з тих, хто робить! – зловісно-твердо-обіцяюче прошипів Ніколас.

 – Перепрошую, що застосував проти вас імператорський паралізуючий ордер, Ваша Високосвітлосте, але ви не залишили мені вибору. З вашою невісткою усе гаразд. Поки що, принаймні, а…

– Саме так, поки що! – прогарчав, перебивши його Ніколас, безрезультатно намагаючись підвестися на ноги. – Ти ризикуєш її життям! Ти розумієш це, виродку! Життям матері двох маленьких хлопчиків!