Читати книгу - "Зона покриття"

Раптом він широко розплющив очі і випростався. Інші досі сиділи кільцем на килимі північного краю будівлі. Клай не знав, скільки часу провів, притулившись спиною до дверей, але, мабуть, довго, бо його зад геть занімів.

Люди, спробував покликати він, але з вуст не зірвалося ані звуку. У роті пересохло. Серце шалено калатало в грудях. Клай відкашлявся і повторив спробу.

— Люди! — сказав він, і всі повернулися на звук його голосу. Щось у ньому змусило Джордана схопитися на ноги, а слідом за ним і Том не змусив себе довго чекати.

Клай підійшов до них на задерев'янілих ногах, бо ще до пуття не прокинулися, на ходу дістаючи мобільник із кишені. Той телефон, заради якого помер Рей, зопалу забувши про найхарактернішу особливість Кашвакамаку: тут, на ярмарку північних округів, немає стільникового покриття.

8

— Якщо він не працює, то яка з нього користь? — спитав Ден. Клаєве збудження передалося і йому, але так само швидко і зникло, коли він побачив, що предмет у руці Клая — не дозвіл на звільнення із в'язниці, а всього лише черговий триклятий мобільник. Брудна стара «Моторола» з тріснутим корпусом. Інші дивилися на телефон зі страхом і цікавістю.

— Потерпіть трошки, — попросив Клай. — Зможете?

— У нас ціла ніч попереду, — відповів Ден і заходився полірувати скельця своїх окулярів. — Усе одно її треба якось скоротати.

— Ви зупинилися біля «Ньюфілдської факторії», збираючись пошукати харчів та напоїв, і знайшли жовтий шкільний автобусик.

— То було наче трильйон років тому, — зітхнула Деніз, прикусивши нижню губу, вона здмухнула волосся з лоба.

— Рей знайшов автобус, — наголосив Клай. — У ньому було приблизно дванадцять місць...

— Узагалі-то, шістнадцять, — виправив Ден. — Так було написано на щитку. Схоже, школи тут у них крихітні.

— Шістнадцять місць, за заднім сидінням багажне відділення для рюкзаків або легких сумок для виїзних екскурсій. Далі ви поїхали автобусом. А коли дісталися ґерлейвільської каменоломні, то хто запропонував зупинитися біля неї? Б'юся об заклад, що Рей.

— Так і було, — з подивом підтвердив Том. — Він сказав, що непогано було б приготувати якусь гарячу їжу і відпочити. А звідки ти знаєш, Клаю?

— Знаю, бо намалював, — відповів Клай, і це майже скидалося на правду: розповідаючи, він змальовував картину в уяві. — Дене, ви з Деніз та Реєм знищили дві зграї. Першу за допомогою бензину, а от для другої в хід пустили динаміт. Рей знав, як це зробити, бо використовував шашки, коли працював на прокладанні доріг.

— Бля! — видихнув Том. — Він знайшов динаміт на тій каменоломні, правда ж? Поки ми спали. Не дивно, що ми нічого не помітили — бо спали як убиті.

— Розбудив нас саме Рей, — продовжила Деніз.

— Не знаю, динаміт то був чи якась інша вибухівка, але я майже впевнений, що, поки ви спали, він зробив із того маленького автобуса бомбу на колесах, — сказав Клай.

— Це ззаду! — вигукнув Джордан. — У багажному відділенні.

Клай кивнув.

Руки Джордана стислися в кулаки.

— І скільки там, як ви думаєте?

— Поки не вибухне, не знатимемо, — відповів Клай.

— Давай з'ясуємо, чи правильно я тебе зрозумів, — утрутився Том. З гучномовців уже лунав не Вівальді, а Моцарт, «Легка вечірня музика». Той етап еволюції фонерів, на якому вони могли слухати Дебі Бун, вочевидь закінчився. — Він заклав бомбу в заднє відділення автобуса... а тоді якимось чином налаштував мобільний телефон, щоб той спрацював як детонатор?

Клай кивнув:

— Це я так думаю. Гадаю, у конторі каменоломні він знайшов два стільникових. Наскільки мені відомо, там могло виявитися й півдюжини — для робочих, апарати ж нині такі дешеві. Але важливо не це. Він під'єднав детонатори до вибухівки. Це так повстанці раніше підривали придорожні бомби в Іраку.

— І все це він зробив, поки ми спали? — спитала Деніз. — І нічого нам не сказав?

— Він тримав це в таємниці, щоб інформація не потрапила у ваші думки.

— І застрелився, щоби стерти це зі своєї голови, — сказав Ден і нервово розсміявся. — Та він герой, хай йому грець! Одне тільки забув: стільникові телефони не працюють далі того місця, де стояли довбані намети! Та готовий битися об заклад, вони навіть там ледве тягнули!

— Правильно, — кивнув Клай. На його губах грала посмішка. — Тому Лахмітник і дозволив мені залишити цей телефон у себе. Він не знав, що я з ним робитиму. Я не впевнений, чи здатні вони насправді думати...

— Так, як ми, не можуть, — запевнив його Джордан. — І ніколи не зможуть.

—  ...але йому було начхати, бо він знав, що телефон не працює. Я навіть не можу пропустити крізь себе Імпульс, бо Кашвак дорівнює Без-Моб. Ніякого фо-фо-те-те.

— Тоді чому ти посміхаєшся? — спитала Деніз.

— Бо я знаю те, що йому невідомо. Те, що їм не відомо. — Клай повернувся до Джордана. — Ти вмієш водити машину?

Джордан здивовано звів брови.

— Та мені ж тільки дванадцять років. Тобто як я можу це вміти?

— Ти ніколи не сидів за кермом карта? Чи всюдихода? Чи снігохода?

— Взагалі-то... біля Нашуа, на майданчику для гри в гольф, є земляна доріжка для картингу, і два чи три рази...

— Цього цілком досить. Далеко їхати тобі не доведеться. Тобто за умови, що автобус залишається й досі біля парашутної вишки. І б'юся об заклад, що так воно і є. Гадаю, вони вміють водити не краще, ніж думати.

— Клаю, ти що, з глузду з'їхав? — спитав Том.

— Ні. Нехай влаштовують завтра привселюдну страту винищувачів зграй на своєму віртуальному стадіоні, але нас там не буде. Ми звідси виберемося.

9

Скло в маленьких віконцях було товстим, але Денів лом із ним упорався. Він, Том і Клай працювали по черзі, поки не вибили всі осколки. Потім Деніз зняла із себе светр і накрила ним підвіконня.

— Джордане, ти як, нормально? — спитав Том.

Джордан кивнув. Хлопчик був переляканий — без жодної кровинки