Читати книгу - "Гра янгола"

Коли прокинувся й подивився на годинник, що стояв на полиці книжкової шафи, була вже половина на першу. Залишалося не більш як півгодини до відходу поїзда. Я підхопився одним стрибком на ноги й побіг до спальні.

– Крістіно, ти де?

Цього разу я оббігав весь дім, кімнату за кімнатою, аж поки добіг до кабінету. Там не було нікого, але мені вчувся дивний запах у повітрі. Запах сірника. Світло, яке проникало сюди крізь шибки вікон, висвітлювало тонке мереживо цівок синього диму, що висіли в повітрі. Я увійшов до кабінету й знайшов на підлозі кілька спалених сірників. Я відчув гострий напад тривоги й опустився навколішки біля скрині. Підняв віко й зітхнув із полегкістю. Папка з рукописом була там. Я вже хотів опустити віко скрині, коли помітив, що червона стрічка, яка скріплювала папку, тепер була розв’язана. Я розгорнув папку. Перегорнув сторінки, але там нічого не бракувало. Я знову зав’язав папку, цього разу подвійним вузлом, і поклав її на місце. Опустив віко скрині й знову спустився на поверх. Сів у крісло на галереї й налаштувався чекати. Хвилини збігали з жорстокою невблаганністю.

Поступово усвідомлення того, що відбулося, опускалося на мене важким тягарем, і бажання вірити та сподіватися перетворилося на жовч і гіркоту. Незабаром я почув, як дзвони на Санта-Марії видзвонили другу годину. Потяг до Парижа відійшов від вокзалу, а Крістіна не повернулася. І тоді я зрозумів, що вона пішла, що ті короткі години, які ми провели разом, були не більш як міражем. Я дивився на шибки, за якими сяяв сонячний день, що вже не провіщав мені добру долю, і уявляв собі, як вона повернулася на віллу «Геліус», шукаючи притулку в обіймах Педро Відаля. Я відчував, як гіркота й злість повільно отруюють мені кров, і сміявся із самого себе та зі своїх абсурдних надій. Я сидів, неспроможний підвестися й ступити бодай крок, спостерігаючи, як на місто опускаються сутінки й тіні лягають на підлогу кабінету. Я підвівся й підійшов до вікна. Розчахнув його навстіж і висунувся назовні. Переді мною відкрилася можливість вертикального падіння з цілком достатньої висоти. Цілком достатньої для того, щоб переламати собі кістки, щоб перетворити їх на кинджали, які пронижуть моє тіло, і воно тихо згасне в калюжі крові, що розіллється на підлозі патіо. Я запитав себе, чи біль буде таким жорстоким, яким він мені уявлявся, і чи сила удару буде достатньою, щоб приспати мої чуття й забезпечити мені швидку смерть.

І тоді я почув, як хтось гупає у двері. Один, два, три удари. Довгий і наполегливий дзвінок. Я обернувся, ще розчавлений цими думками. Знову дзвінок. Хтось був унизу й гатив кулаками в мої двері. Серце в мене стрепенулося, і я побіг сходами вниз, переконаний, що Крістіна повернулася, що дорогою з нею щось сталося, і вона повернулася, що мої розпачливі й жалюгідні побоювання невиправдані, що цей день, зрештою, таки стане для мене днем нового, сподіваного життя. Я підбіг до дверей і відчинив їх. Вона була там, у темряві, у білому одязі. Я хотів обняти її, але потім побачив її залите слізьми обличчя й зрозумів, що ця жінка не Крістіна.

– Давиде, – прошепотіла Ізабелла надламаним голосом, – сеньйор Семпере помер.

Дія третя

Гра янгола

1

Коли ми підійшли до книгарні, уже споночіло. Золотий відсвіт прорізав темряву ночі біля дверей книгарні «Семпере та син», де зібралося близько сотні людей, що стояли зі свічками в руках. Деякі мовчки плакали, інші переглядалися між собою, не знаючи, що сказати. Я впізнав кілька облич друзів і клієнтів Семпере, людей, яким старий книгар дарував книжки, читачів, які приохотилися до читання з його допомогою. Мірою того, як новина поширювалася кварталом, приходили інші читачі й друзі, які не могли повірити, що сеньйор Семпере помер.

Усі лампи та світильники в книгарні горіли, і я побачив, що всередині приміщення дон Ґуставо Барсело міцно обіймає молодика, який ледве тримався на ногах. До мене дійшло, що то син Семпере, тільки тоді, коли Ізабелла взяла мене за руку й завела до книгарні. Побачивши, як я увійшов, Барсело підняв погляд і подивився на мене з усмішкою, у якій застиг вираз розпачу. Син книгаря плакав у його обіймах, і я не наважився підійти привітатися з ним. До нього підійшла Ізабелла й поклала руку йому на плече. Семпере-син обернувся, і я побачив його спотворене горем обличчя. Ізабелла підвела його до стільця й допомогла йому сісти. Син книгаря впав у крісло, наче зламана лялька. Ізабелла стала біля нього навколішки й обняла його. Я ще ніколи не відчував ні за кого такої гордості, яку відчув у ту мить за Ізабеллу, яка в ті хвилини здалася мені не дівчиною, а жінкою, сильнішою й мудрішою за всіх, котрі там зібралися.

Барсело підійшов до мене й подав мені руку, яка тремтіла. Я потиснув її.

– Це сталося зо дві години тому, – пояснив він мені хрипким голосом. – Він залишився на якусь хвилину сам-один у книгарні, і коли його син повернувся… Кажуть, він сперечався з кимось. Я не знаю. Лікар сказав, це серце.

Я проковтнув слину.

– Де він?

Барсело показав головою на двері до задньої кімнати. Я кивнув і попрямував туди. Перш ніж увійти, набрав повні груди повітря й стиснув пальці в кулаки. Переступив через поріг і побачив його. Він лежав на столі з руками, складеними на животі. Його шкіра була білою, як папір, а риси обличчя здавалися пожмаканими, як картон. Очі в нього були досі розплющені. Я усвідомив, що мені бракує повітря, і мав таке відчуття, ніби щось із величезною силою вдарило мене в шлунок. Я сперся на стіл і глибоко відітхнув. Нахилився над ним і стулив йому повіки. Погладив йому щоку, яка була холодною, і подивився навколо, на той світ сторінок і фантазій, який він створив. Мені хотілося вірити, що Семпере назавжди залишиться тут, між своїми книжками та своїми друзями. Я почув кроки за спиною й обернувся. Барсело привів двох чоловіків зі строгими обличчями, у чорному одязі, чия професія не викликала сумнівів.

– Це сеньйори з похоронного бюро, – сказав Барсело.

Обидва привіталися кивком голови з притаманною для їхнього фаху поважністю й підійшли оглянути тіло. Один із них, високий і сухорлявий, зробив дуже загальний огляд і щось сказав своєму