Читати книгу - "Гра янгола"

– Похорон, я думаю, відбудеться завтра пополудні на Східному кладовищі, – сказав Барсело. – Я вирішив узяти організацію на себе, бо син розчавлений горем, ви й самі бачите. А в таких випадках, чим раніше…

– Дякую вам, доне Ґуставо.

Книгар скинув погляд на свого давнього друга й всміхнувся крізь сльози.

– І що ж ми тепер робитимемо, коли старий нас покинув? – запитав він.

– Я не знаю…

Один зі службовців похоронної контори делікатно кахикнув, показуючи, що він хоче щось сказати.

– Якщо ви нічого не маєте проти, то мій товариш і я підберемо труну й…

– Робіть те, що ви повинні робити, – урвав його я.

– Ви маєте якісь побажання щодо організації похоронного ритуалу?

Я подивився на нього, не розуміючи.

– Небіжчик був релігійний?

– Сеньйор Семпере вірив у книжки, – сказав я.

– Зрозуміло, – відповів той, відступаючи вбік.

Я подивився на Барсело, який стенув плечима.

– Скажіть йому, нехай запитає в сина, – додав я.

Я знову вийшов у переднє приміщення крамниці. Ізабелла подивилася на мене із запитанням у погляді й відступила від Семпере-сина. Вона підійшла до мене, і я пошепки поділився з нею своїми сумнівами.

– Сеньйор Семпере був добрим другом пароха сусідньої церкви Святої Анни. Ходять чутки, ніби люди з архієпископату вже давно хочуть вигнати його за бунтарство й непослух, але він дуже старий, тож вони хочуть просто дочекатися, коли він помре.

– Це саме той чоловік, який нам потрібен, – промовив я.

– Я поговорю з ним, – сказала Ізабелла.

Я показав на Семпере-сина.

– Як він?

Ізабелла подивилася мені у вічі.

– А ви?

– Зі мною все гаразд, – збрехав я. – Хто з ним залишиться на сьогоднішню ніч?

– Я, – сказала вона, не завагавшись ні на мить.

Я кивнув головою й поцілував її в щоку, перш ніж повернутися в заднє приміщення. Там Барсело сів біля свого давнього друга й, поки службовці ритуального закладу обмірювали тіло та запитували про одяг і взуття, налив бренді у два келихи й подав мені один. Я сів поруч із ним.

– За нашого друга Семпере, який навчив нас усіх читати, хоч і не навчив жити, – сказав він.

Ми підняли келихи й мовчки випили. Ми залишалися там, аж доки службовці похоронного бюро повернулися з труною та мотузками, на яких Семпере завтра опустять у могилу.

– Якщо не заперечуєте, то ми беремо поховання на себе, – сказав той із двох, що був балакучіший.

Я кивнув головою. Перш ніж вийти в передню кімнату книгарні, я взяв той старий примірник «Великих сподівань», який так ніколи й не забрав, і вклав його в руки сеньйора Семпере.

– На дорогу, – сказав я.

Через п’ятнадцять хвилин службовці похоронної контори винесли труну й поставили її на великий стіл у центрі крамниці. Великий натовп людей зібрався на вулиці й чекав там у глибокій мовчанці. Я підійшов до дверей і відчинив їх. Один за одним друзі книгарні «Семпере та син» стали заходити досередини, щоб востаннє побачитися з книгарем. Жодна людина не могла втриматися від сліз, і, щоб уберегти Семпере-сина від цього видовища, Ізабелла взяла його за руку й повела на другий поверх, що був над крамницею, де він жив із батьком протягом усього свого життя. Барсело і я залишилися біля старого Семпере, тоді як люди підходили попрощатися з ним. Деякі, найближчі, залишалися. Так тривало протягом усієї ночі. Барсело залишався до п’ятої ранку, а я – доти, доки Ізабелла спустилася з другого поверху невдовзі по тому, як почало розвиднятися, і наказала мені йти додому, хай навіть лише для того, щоб переодягтися та привести себе в порядок.

Я подивився на бідолашного Семпере й усміхнувся йому. Не міг повірити, що більше ніколи не увійду в ці двері й не побачу його за прилавком. Я пригадав, як уперше прийшов до цієї книгарні, коли був іще зовсім малим хлопчиком, і книгар здався мені тоді високим і дужим. Незнищенним. Наймудрішим чоловіком у світі.

– Ідіть додому, прошу вас… – прошепотіла Ізабелла.

– Чому?

– Будь ласка…

Вона вивела мене на вулицю й обняла.

– Я знаю, як ви любили його і як багато він для вас означав, – сказала вона мені.

«Ніхто про це не знав і не знає, – подумав я. – Ніхто». Але кивнув головою й, поцілувавши її в щоку, пішов куди очі дивляться, блукаючи вулицями, що здавалися мені безлюднішими, ніж будь-коли, вірячи в те, що коли я не зупинятимуся, а йтиму і йтиму, то мені не буде коли думати про те, що того світу, яким я його знав, уже не існує.

2

Народ збирався перед брамою кладовища, чекаючи, коли приїде катафалк. Ніхто не наважувався розмовляти. Чутно було далекий шум моря й гуркіт вантажного потяга, що наближався до міста заводів і фабрик, яке лежало по той бік кладовища. Було холодно, і сніжинки літали на вітрі. Незабаром після третьої години пополудні катафалк, запряжений чорними кіньми, під’їхав по проспекту Ікарія між кипарисами та старими складами й крамницями. Семпере-син та Ізабелла приїхали з ним. Шестеро колег по цеху книгарів Барселони, і серед них дон Ґуставо, підняли труну на плечі й внесли її на кладовище. Люди посунули за ними, утворивши мовчазну процесію, яка заглибилася у вулички кладовища, просуваючись усе далі між усипальницями та надгробками під покривалом із низьких хмар, які ходили хвилями, наче розлита ртуть. Я почув, як хтось каже, що син книгаря за одну ніч, здавалося, постарів на п’ятнадцять років. Про нього вже говорили як про сеньйора Семпере, бо тепер книгарня перейшла в його руки, а протягом життя чотирьох поколінь той чарівний базар на вулиці Святої Анни ніколи не змінював своєї назви й завжди перебував під орудою якогось сеньйора Семпере. Ізабелла вела його під руку, і здавалося, що, якби її не було там, він би повалився додолу, наче маріонетка з перетятими шворками.

Парох церкви Святої Анни, ветеран церковнослужіння й ровесник небіжчика, чекав біля простої мармурової плити без прикрас, яка була майже непомітною. Шестеро книгарів, котрі принесли труну, поставили її біля могили. Барсело мене побачив і привітався кивком голови. Я волів залишатися позаду, не знаю, чи то з боягузтва, чи з пошани. Звідти, де стояв, я міг бачити могилу свого батька, десь за тридцять метрів. Коли присутні на похороні розташувалися навколо труни, парох підвів погляд і всміхнувся.

– Сеньйор Семпере і я були друзями протягом майже сорока років і за весь цей час лише одного разу розмовляли про Бога та про містерії життя. Може, про це