Читати книгу - "Гра янгола"

ніхто не знає, але мій друг Семпере не переступав через поріг жодної церкви після того, як померла його дружина Діана, поруч із якою ми сьогодні покладемо його спочивати, щоб вони лежали одне біля одного вічно. Можливо, саме через його небажання ходити до церкви всі вважали його атеїстом, але він був людиною віри. Він вірив у своїх друзів, в істину речей і в щось таке, чому він не міг дати ані назви, ані обличчя, бо казав, що для цього існуємо ми, священики. Сеньйор Семпере вірив у те, що всі ми частина чогось і що, коли ми покидаємо цей світ, наші спогади та наші мрії не гинуть, а стають спогадами та мріями тих, хто приходить на наше місце. Він не знав, чи то ми створили Бога за нашим образом і подобою, чи то Він нас створив, не дуже добре усвідомлюючи, що робить. Він вірив у те, що Бог – чи хто там закинув нас у цей світ – живе в кожній із наших дій, у кожному з наших слів і виражає себе в усьому тому, що зробило нас чимось більшим, аніж прості собі статуетки з глини. Сеньйор Семпере вірив, що Бог якоюсь або й великою мірою живе в книжках, тому присвятив своє життя їхньому поширенню; він оберігав їх і робив усе для того, щоб їхні сторінки, як і наші спогади та наші мрії, не втрачалися ніколи, бо вірив і мені вселив віру в те, що, поки залишається бодай одна людина у світі, спроможна їх читати й жити ними, у світі існуватиме бодай одна частинка Бога або життя. Я знаю, нашому другові не хотілося б, щоб ми проводжали його молитвами та молитовними співами. Я знаю, йому було досить знати, що друзі – а їх у нього стільки, скільки прийшло сюди прощатися з ним, – ніколи його не забудуть. Я не маю жодного сумніву, що Господь, хоч старий Семпере й не сподівався на це, прийме до себе нашого любого друга, і я знаю також, що він завжди житиме в серцях усіх нас: тих, хто прийшов сюди, і тих, хто одного дня завдяки йому відкриє для себе чарівний світ книги, і тих, хто, ніколи не бувши знайомими з ним, одного дня переступлять через поріг його маленької книгарні, де, як він мав звичай казати, історія перестає починатися. Спи мирно, друже Семпере, і хай Господь допоможе всім нам зберегти пам’ять про тебе й дякувати долі за те, що вона надала нам привілей знати тебе.

Нескінченна тиша повисла над кладовищем, коли парох закінчив своє казання й відступив на кілька кроків, благословивши труну й опустивши погляд. За сигналом керівника службовців похоронної контори гробарі вийшли наперед і на мотузках повільно опустили труну в могилу. Пам’ятаю глухий звук, коли труна вдарилася об дно, і здушені ридання в натовпі проводжальників. Пам’ятаю, що я стояв там, неспроможний ступити бодай крок, дивлячись, як гробарі накривають могилу великою мармуровою плитою, на якій було написане лише слово «Семпере» і під якою уже двадцять шість років спочивала його дружина Діана.

Поступово натовп посунув у напрямку цвинтарної брами, де всі поділилися на групи, не знаючи, куди йти, бо нікому не хотілося піти звідси й залишити позаду бідолашного сеньйора Семпере. Барсело й Ізабелла вели попідруч згорьованого сина книгаря. Я залишався там, поки всі відійшли досить далеко, і лише тоді наважився підійти до могили Семпере. Я опустився навколішки й поклав руку на мармур.

– До скорого побачення, – прошепотів я.

Я почув, як наближаються його кроки, і зрозумів, що то він, іще до того як він підійшов. Педро Відаль подав мені руку й подивився на мене з такою сумною усмішкою, якої я ніколи в нього не бачив.

– Ти не хочеш потиснути мені руку? – запитав він.

Я її не потис, і через кілька секунд Відаль кивнув головою й забрав її.

– Що ви тут робите? – різко запитав я.

– Семпере був і моїм другом, – відповів Відаль.

– А чому ви прийшли сам-один?

Відаль подивився на мене, не зрозумівши мого запитання.

– Де вона? – запитав я.

– Хто?

У мене вихопився гіркий сміх. Барсело, який нас побачив, наближався з нажаханим виразом обличчя.

– Що ви їй запропонували, щоб купити її?

Відаль спохмурнів.

– Ти не знаєш, що кажеш, Давиде.

Він наблизився до мене так, що я чув його подих на своєму обличчі.

– Де вона? – наполягав я.

– Не знаю, – відповів Відаль.

– Зрозуміло, – сказав я, відводячи погляд.

Я обернувся, щоб піти до брами, але Відаль схопив мене за лікоть і затримав.

– Зачекай, Давиде…

Перш ніж до мене дійшло, що я роблю, я обернувся й ударив його з усієї сили. Мій кулак поцілив йому в обличчя, і він упав навзнак. Я побачив кров на своїй руці й почув кроки, які наближалися. Чиїсь руки схопили мене й відтягли від Відаля.

– Заради Бога, Мартін… – сказав Барсело.

Книгар опустився навколішки біля Відаля, який задихався, випльовуючи з рота кров. Барсело підтримав йому голову й кинув на мене розлючений погляд. Я побіг звідти геть, розминувшись дорогою з кількома присутніми на похороні, які затрималися, щоб подивитися на нашу сутичку. У мене не стало духу поглянути їм у вічі.

3

Кілька днів я не виходив із дому, засинаючи в найнесподіваніший час і не доторкаючись до їжі. Ночами я сидів на галереї біля вогню й слухав тишу, сподіваючись почути кроки під дверима, вірячи в те, що Крістіна повернеться, що як тільки вона довідається про смерть сеньйора Семпере, то повернеться до мене бодай із почуття жалості, якого мені на той час вистачило б. Коли минув майже тиждень після смерті книгаря і я зрозумів, що Крістіна не повернеться, то знову почав заходити до кабінету. Дістав зі скрині рукопис, призначений для хазяїна, і став перечитувати його, смакуючи кожну фразу й кожен абзац. Від цього читання мене нудило, і разом із тим я відчув неясну втіху. Коли думав про сто тисяч франків, які спершу здалися мені такою фантастичною сумою, то посміхався сам до себе й казав собі, що той сучий син купив мене дуже дешево. Марнославна гордість пом’якшувала гіркоту, а біль зачиняв двері до сумління. У нападі гордині я перечитав «Lux aeterna» свого попередника Дієґо Марласки, а тоді вкинув його у вогонь. Там, де він зазнав невдачі, я здобуду тріумф. Там, де він заблукав дорогою, я знайду вихід із лабіринту.

Я повернувся до праці на сьомий день. Дочекався півночі й