Читати книгу - "Гра янгола"

сів за письмовий стіл. Чистий аркуш, закладений у старий «Андервуд», і чорне місто за вікнами. Слова й óбрази вихоплювалися з-під моїх рук так, ніби з люттю виривалися з в’язниці душі. Сторінки плинули, не знаючи ані стриму, ані почуття міри, без іншого бажання, крім як зачарувати й отруїти почуття й думку. Я вже перестав думати про хазяїна, про його винагороду чи його вимоги. Уперше в житті я писав для себе й ні для кого більше. Я писав для того, щоб підпалити світ і згоріти в пожежі разом із ним. Я працював щоночі доти, доки не падав від виснаження. Я стукав по клавішах машинки, доки з пальців починала сочитися кров, а лихоманка затуляла мені зір.

Одного січневого ранку, коли я уже втратив відчуття часу, почув, як хтось стукає у двері. Я лежав на ліжку, утупивши погляд у стару фотографію Крістіни-дівчинки, де вона йшла, тримаючись за руку незнайомця, молом, який глибоко заходив в осяйне море, у ту світлину, що здавалася мені єдиною гарною річчю, яка мені залишилася, і ключем до всіх таємниць. Я не звертав уваги на удари протягом кількох хвилин, аж поки почув її голос і зрозумів, що вона не відступиться.

– Відчиняйте ж двері, нехай вам чорт! Я знаю, ви там, і не піду звідси, доки ви не відчините мені двері або я не виламаю їх к бісовій матері.

Коли я відчинив двері, Ізабелла відступила на крок назад і подивилася на мене нажаханим поглядом.

– Це я, Ізабелло.

Ізабелла відтрутила мене вбік і пішла прямо на галерею, щоб відчинити там навстіж вікна. Потім пішла до ванної кімнати й наповнила ванну водою. Схопила мене за руку й потягла туди. Посадила мене на бортик і заглянула мені у вічі, піднявши повіки пальцями й нишком похитавши головою. Не сказавши й слова, стала скидати з мене сорочку.

– Ізабелло, я не в гуморі.

– Що це за порізи? Навіщо ви їх собі зробили?

– То лише подряпини.

– Я хочу показати вас лікареві.

– Ні.

– Не смійте казати мені «ні», – твердо заявила вона. – Ви зараз залізете у ванну, змиєте із себе милом усю грязюку й поголитеся. Перед вами вибір: або ви самі це зробите, або це зроблю я. І не сподівайтеся, що я відступлю.

Я всміхнувся.

– Я знаю, ти не відступиш.

– Робіть, що я кажу. А я тим часом покличу лікаря.

Я хотів щось сказати, але вона підняла руку й примусила мене замовкнути.

– Не кажіть ні слова. І не думайте, що тільки у вас болить серце. І якщо вам байдуже, що ви можете померти, як собака, то іншим це не байдуже, хоч я й не можу зрозуміти чому.

– Ізабелло…

– У воду. І не забудьте скинути штани й кальсони.

– Я знаю, як треба митися.

– Щось не дуже схоже.

Поки Ізабелла ходила по лікаря, я підкорився її наказам і прийняв хрещення в холодній воді з милом. Я не голився від самого похорону й, коли подивився на себе в дзеркало, побачив, що став схожий на вовка. Очі в мене запливли кров’ю, а шкіра була хворобливо бліда. Я вдягнувся в чистий одяг і сів чекати на галереї. Ізабелла повернулася через двадцять хвилин у товаристві ескулапа, що його, як мені здалося, я вже бачив у цьому кварталі.

– Ось ваш пацієнт. І не вірте жодному його слову, бо він брехун, – оголосила Ізабелла.

Лікар скинув на мене поглядом, оцінюючи ступінь моєї ворожості.

– А ви вірте лише собі самому, лікарю, – запропонував я. – Так, ніби я й не існую.

Лікар розпочав делікатний ритуал медичного обстеження, прослухав мене кілька разів, оглянув мені зіниці, рот, поставив кілька запитань таємничого характеру й кілька разів поглянув на мене скоса, тобто вдався до всіх тих заходів, які лежать в основі медичної науки. Коли оглядав порізи, що їх Ірен Сабіно зробила мені бритвою на грудях, то вигнув дугою одну брову й подивився на мене.

– А це що?

– Довго розповідати, лікарю.

– Ви це зробили собі самі?

Я похитав головою.

– Я залишу вам мазь, але боюся, що шрам не зійде.

– Гадаю, саме таку мету ставив перед собою автор порізів.

Лікар продовжив огляд. Я терпляче зносив усе, дивлячись на Ізабеллу, яка стривожено спостерігала за мною від дверей. Я зрозумів, як мені її бракувало і як я цінував її товариство.

– Твій переляк надмірний, – промурмотів я з докором у голосі.

Лікар оглянув мої руки й насупив брови, побачивши, що пучки пальців стерлися майже до голого м’яса. Він став бинтувати мені їх один за одним.

– Скільки вже часу ви не їли?

Я знизав плечима. Лікар обмінявся поглядом з Ізабеллою.

– Особливих підстав для тривоги немає, але вам треба буде прийти в мою консультацію завтра надвечір.

– Боюся, це неможливо, лікарю, – сказав я.

– Він прийде, – запевнила Ізабелла.

– А поки що я рекомендував би вам з’їсти чогось гарячого, спочатку бульйону, а потім чогось твердого; раджу пити багато води, але не вживати ні кави, ані будь-яких збудливих напоїв, насамперед вам треба як слід відпочити. Ви являєте собою класичну картину виснаження та зневоднення й початку анемії.

Ізабелла зітхнула.

– Це пусте, – наважився заперечити я.

Лікар подивився на мене із сумнівом і підвівся.

– Завтра я чекаю вас у своїй консультації о четвертій годині. Тут у мене немає ані інструментів, ані умов, щоб оглянути вас ретельніше.

Він закрив свою валізку й попрощався зі мною чемним поклоном. Ізабелла провела його до дверей, і я чув, як вони розмовляли хвилини зо дві на сходовому майданчику. Я знову вдягся й чекав, як добрий пацієнт, сидячи на ліжку. Я почув, як двері зачинилися й лікар став спускатися сходами. Я знав, що Ізабелла стоїть у передпокої, вирішивши зачекати секунду, перш ніж увійти до спальні. Коли нарешті вона увійшла, я зустрів її усмішкою.

– Я зготую вам щось поїсти.

– У мене нема апетиту.

– Це мене не цікавить. Ви поїсте, а потім я виведу вас прогулятися на повітрі. І жодних заперечень.

Ізабелла приготувала мені бульйон, куди я накидав шматочків хліба й, зробивши над собою неабияке зусилля, випив, удаючи, ніби мені дуже смачно, хоч у мене було таке відчуття, ніби я ковтаю воду з камінцями. Я з’їв усе, що було в мисці, і показав порожню посудину Ізабеллі, що чатувала біля мене, наче сержант, поки я їв. Потім вона повела мене в спальню й знайшла там у шафі пальто. Обгорнула мені шию шарфом, наділа рукавиці й підштовхнула мене до дверей. Коли ми