Читати книгу - "Жахослов"

– Будь ласка, не турбуйтеся за мене.

І справді, в її кімнаті була така задуха, що того дня Мінні почувалася в ній, наче замкнена в духовці. Та хоча спати там зараз було вкрай незручно, проте її дух чувся там вільно, і не треба було, як на ґанку, постійно остерігатися чужих допитливих очей.

Годиною пізніше крізь дрімотне оціпеніння Мінні почула тихі кроки мачухи внизу на сходах. Хтось постукав, двері внизу відчинилися, почувся шепіт приглушених голосів. Потім – якийсь відразливий звук, хрускіт, придушений скрик, глухий удар…

Раптом вона підскочила, наче стягнута з ліжка, і встала, розгублено кліпаючи очима і дослухаючись до ударів серця. Що це було?

Вона затамувала подих і напружила слух, але марно – тиша, важка, мов спека, огорнула дім після короткого незрозумілого заворушення.

Нічого. Ані дратівного скрипучого базікання мачухи, ані нижчих, завжди зважених інтонацій батька.

А тоді двері зачинилися, повільно й акуратно, – так тихо, що вона майже нічого не почула, лише відчула, як все навколо заспокоїлося.

Мінні потерла обличчя, липке від поту, і підійшла до раковини з глеком у кутку. Вмивши обличчя і руки, причесавши волосся і побризкавшись одеколоном, вона взула туфлі й відімкнула двері.

Це були двері до батьківської спальні, і на мить вона здивувалася, запитуючи себе, чому обрала саме цей вихід. А тоді ступила на крок уперед. Ліжко було не розстелене, але покривало з боку мачухи зім’ялося. Дівчина підійшла до туалетного столика й відчинила китайську лаковану шкатулку, у якій мачуха зберігала свої прикраси. Дістала звідти пару опалових сережок і піднесла до вікна, милуючись тим, як грає світло, відбиваючись у камінцях. Вже не вперше вона відчувала спокусу взяти їх собі. Мачуха ніколи їх не носила. «Опал – нещасливий камінь», – казала вона, що слугувало також відмовкою, аби не віддавати їх пасербиці. Якщо вона побачить їх на Мінні, буде неприємність, а брати їх, щоб ніколи не наважитись надіти, не мало жодного сенсу – тоді вона буде не краща за мачуху, жалюгідну, як собака на сіні. Тож дівчина закрила шкатулку і покинула кімнату крізь інші двері.

Унизу, звернувши у коридор, що вів до батьківського кабінету, Мінні побачила свою мачуху, що лежала на підлозі. Обличчя жінки перетворилося на невпізнавану маску з крові й кісток, голова була розколота навпіл. Вона була мертва.

Мінні різко втягнула повітря, відчувши мідяний присмак сирого м’яса, але її не знудило, вона не зомліла. Попри переляк, її розум залишався ясним і гострим. Її мачуху вбили! Ось що за шум вона чула знизу – смертельний удар. Але хто міг це зробити? Хтось, якийсь чужинець проник до будинку. Хто? Втікач з психлікарні? Грабіжник, спійманий на гарячому? Чи він втік? Чи вбивця й досі ховається десь у будинку? Що їй робити: сховатися від небезпеки, замкнувшись у своїй кімнаті, чи вибігти надвір і волати про допомогу?

Вона відступила на крок від скривавленого тіла, коли їй спала думка про батька. Вона згадала, як тихо зачинилися двері. Може, зараз убивця там, разом із ним? Їй уявилася жахлива фігура, що загрозливо вимахує скривавленою зброєю, і батько, заціпенілий від жаху – як минулого року перед лицем демона.

Може, уже пізно? Може, її батько теж мертвий?

Вона більше не зважала на небезпеку. Якщо є якийсь шанс урятувати його, вона спробує.

Переступивши через тіло мачухи, Мінні взялася за дверну ручку і відчула, що та липка від крові. Серце в неї урвалося, та все ж вона відчинила двері й сміливо увійшла всередину.

Батько сидів за столом, як завжди, але тепер перед ним лежала закривавлена сокира поверх документів і книжок. Він обернувся і глянув на неї – ніколи в житті вона не бачила в нього такої посмішки, але одразу впізнала жовтий блиск в очах. Той самий зловісний блиск вона бачила – вони обидва бачили – в очах торішнього демона, і це все пояснило. Торік вона була вражена появою зловісної істоти в будинку і думала, що більшого жаху й бути не може. Але тепер було гірше: вона бачила, що демон вселився в її батька.

Він нахилився вперед, тягнучись до держака сокири, і дівчина знала, що він збирається вбити її.

Але батько був уже старою і повільною людиною.

Ще ніколи в житті Мінні не рухалася так швидко. Вона вхопила обома руками сокиру і стягнула її зі столу, а потім стояла, стискаючи зброю в руках і дивлячись на створіння, що мало вигляд зовсім як її батько.

Він обійшов навколо столу й потягнувся, щоб відібрати в неї сокиру, – із тією самою зловісною безумною посмішкою. Вона міцніше перехопила зброю, стиснувши її обома руками, позадкувала, а тоді, щойно він наблизився до неї, замахнулася.

Лезо сокири ввійшло йому в бік, крізь уже заплямовану кров’ю бавовняну сорочку, і глибоко в плоть, трохи нижче від грудної клітки. Не без зусилля вона висмикнула сокиру і вдарила знову, цього разу вище, загнавши її глибоко в шию.

Коли він захитався і впав на коліна, Мінні заново перехопила зброю, звела її обома руками і опустила на голову, розкроївши її навпіл – наче влучним ударом дерев’яну колоду.

Напевно, він був уже мертвий, але для впевненості вона вдарила ще, а потім ще раз, опускаючи сокиру на спину його розпростертого біля ніг тіла.

Потім відкинула сокиру і, хитаючись, вийшла з кімнати, мало не перечепившись через труп мачухи. Наступної ж миті її знудило на килим біля підніжжя сходів.

Вона злилася на себе, але нічого не могла вдіяти. Доведеться прибрати блювотиння – не можна дозволити, щоб це знайшла Марія, коли повернеться від сестри. Марія, чи Емма, чи поліція, яка шукатиме кожну зачіпку, здатну вказати на вбивцю.

І якщо вона розкаже правду – ніхто в таке не повірить.

І тоді вона зрозуміла, що задля порятунку має вигадати щось більш правдоподібне. Історію, яка пояснить дві смерті, що сталися в неї вдома. Якщо вона випустить щось із уваги, світ затаврує її як найкривавішу вбивцю епохи, і її повісять. Вона повинна знайти спосіб перекласти провину на когось за стінами цього будинку, на зниклого чужинця.

Вона перевірила своє взуття на наявність кривавих плям і залишила його внизу, а сама піднялася до себе перевдягнутися. Туфлі і сукню доведеться знищити – шкода, що вогонь здаватиметься підозрілим на