Читати книгу - "Сильмариліон"

ж елдарам іще дозволено рушати в путь і діставатися до Стародавнього Заходу та до Аваллоне, якщо вони того забажають. Тому хранителі людської премудрості стверджували, що Прямий Шлях мусить і далі десь існувати для тих, кому вільно його знайти. Вони повчали, що, хоча новий світ і зникає, стара дорога та стежка пам’яті про Захід незмінно існує у вигляді могутнього невидимого мосту, який веде через повітря подиху та лету (воно тепер кругле, так само як і світ), перетинає Ілмен, чого не витримає плоть, якщо її не підтримати, і нарешті сягає Тол-Ерессеа, Самотнього Острова, а може, навіть і далі — Валінору, де й до сьогодні мешкають валари, спостерігаючи, як розгортається історія світу. Уздовж берегів моря з’явилися тоді розповіді та чутки про мореплавців і заблукалих у водах, котрі волею долі чи провидіння, чи з ласки валарів потрапляли на Прямий Шлях і бачили, як обличчя світу тоне внизу під ними, й добувалися до освітлених свічадами причалів Аваллоне чи, воістину, аж до останніх узмор’їв на межі Аману, і там, подивившись на Білу Гору, жахну та прекрасну, вмирали. 

ПРО ПЕРСТЕНІ ВЛАДИ І ТРЕТЮ ЕПОХУ

ПРО ПЕРСТЕНІ ВЛАДИ І ТРЕТЮ ЕПОХУ, НА ЧОМУ ОПОВІДІ ЗАВЕРШУЮТЬСЯ

У старовину був собі мая Саурон, якого синдари Белеріанду звали Ґортауром. На початку становлення Арди Мелкор переманив його до себе на службу, й він став найвизначнішим і найобізнанішим серед поплічників Ворога, а ще й найбільш небезпечним, бо міг прибирати різні форми, і тривалий час йому, за бажанням, удавалося поставати шляхетним і прекрасним, обводячи круг пальця всіх, окрім найпильніших.

Коли зруйнували Танґородрім і скинули Морґота, Саурон знову прибрав світлу подобу, і поклонився Еонве, оповісникові Манве, і зрікся всього свого лихочинства. І дехто вважає, що спершу то було зроблено щиро, що Саурон справді розкаявся, тільки зі страху, бо поразка Морґота і всевишній гнів Володарів Заходу вселили в нього сум’яття. Однак Еонве не наділили владою прощати належних до одного з ним роду, тож він наказав Сауронові повертатися до Аману і там чекати присуду Манве. Тоді Саурон присоромився, і не забажав повертатися приниженим, і коритися вироку валарів, за яким йому, цілком імовірно, довелося би довго та по-рабськи трудитися, доводячи щиру вірність; адже при Морґоті він був наділений величезною владою. Тому, щойно Еонве подався геть, Саурон заховався в Середзем’ї, знову навернувшись до зла, позаяк Морґот скував його преміцними путами.

Під час Великої Битви та зрушень, спричинених падінням Танґородріму, земля билась у страхітливих конвульсіях, і поруйнований Белеріанд перетворився на пустку; на півночі й на заході чимало земель занурилося під води Великого Моря. На сході, в Оссіріанді, стіни Еред-Луіну запалися, й у гірському пасмі дещо на південь утворився значний пролом, у який влилася морська затока. У ту затоку впадало нове русло Ріки Лун, і тому її назвали Лунською Затокою. Колись давно нолдори назвали той край Ліндоном, тож він звався так і надалі; там досі мешкало чимало елдарів, котрі зволікали, не бажаючи наразі залишати Белеріанд, де вони довго боролись і трудилися. Королем їхнім був Ґіл-ґалад, син Фінґона, а з ним і Елронд Напівельф, син Еаренділа Мореплавця та брат Елроса, першого короля Нуменору.

На берегах Лунської Затоки ельфи побудували гавані й назвали їх Мітлондом; там стояло чимало човнів, бо пристановище те було добрим. Час од часу елдари відпливали із Сірих Гаваней, утікаючи від темряви земних днів, адже завдяки милосердю валарів усе ще могли обрати Прямий Шлях і, за бажанням, повернутися до родини на Ерессеа та до Валінору поза окружними морями.

Були й інші елдари, котрі в ту епоху перетнули гори Еред-Луін і перейшли у внутрішні землі. Серед них були головно телери — вцілілі мешканці Доріату й Оссіріанду, — вони заснували спільні з Пралісними ельфами володіння в лісах і в горах, далеко від моря, за яким, попри все, завжди тужили їхні серця. За межами Еред-Луіну тільки в Ереґіоні, який люди називали Краєм Гостролиста, ельфи нолдорської раси заснували постійне королівство. Ереґіон був поблизу величних гномівських палаців, званих Кгазад-думом або Газодрондом — ельфійською, а згодом — Морією. Від Ост-ін-Езіла, ельфійського міста, до західної брами Кгазад-дума слався битий шлях, адже між гномами й ельфами виникла міцна дружба, якої раніше не бувало ніколи і яка збагатила обидва народи. В Ереґіоні майстри з ґваіт-і-мірдайнів, Народу Ковалів-ювелірів, перевершили всіх відомих умільців, окрім хіба самого Феанора; і, правду кажучи, найвправнішим серед них був син Куруфіна — Келебрімбор, який віддалився від батька і залишився в Нарґотронді, коли Келеґорма та Куруфіна вигнали, про що розповідається у «Квенті Сильмариліон».

В інших місцевостях Середзем’я довгі роки панував спокій, але землі були переважно дикі та пустельні, за винятком тих, куди прийшов народ Белеріанду. Насправді, в тих місцинах, як і незліченні роки до того, жило, вільно мандруючи краєм на певній відстані від Моря, чимало ельфів. Але то були авари, до котрих белеріандські подвиги дійшли тільки як поголос, а Валінор був лише назвою далекої країни. А на півдні та на далекому сході розплодилися люди, проте більшість із них навернулася до зла, адже Саурон не гаяв часу.

Побачивши занедбаність світу, Саурон подумки сказав собі, що валари, скинувши Морґота, забули про Середзем’я; і пиха його стрімко помножилася. Він із ненавистю позирав на елдарів і боявся людей Нуменору, котрі по якомусь часі знову прибилися на своїх човнах до берегів Середзем’я; та довго замовчував свої помисли і приховував задуми, які виношував у серці.

Найлегше з усіх народів Землі йому підкорилися люди, а от ельфів Саурон дуже довго намагався зманити до себе на службу, бо знав, що Первородні наділені найбільшою силою. Він усюди навідувався до них, прибравши на той час подобу і прегарну, і мудру. Не бував Саурон лишень у Ліндоні, бо Ґіл-ґалад і Елронд запідозрили щось у його позірно прекрасній подобі й, хоча не відали, хто то насправді, проте не впустили на свої терени. Та деінде ельфи радо приймали його, і мало хто прислухався до посланців із Ліндону, котрі прохали бути обережними; адже Саурон прибрав собі ймення Аннатара, Володаря Дарів, і спершу ельфи мали багато користі з його дружби. Він казав їм:

— О слабкість великих! Адже Ґіл-ґалад — могутній король, а Повелитель Елронд вельми обізнаний із премудростями, та все ж вони не дораджують мені в моїх трудах. Може, вони не хочуть бачити, як інші землі стають такими самими благословенними, як і їхня власна? Проте навіщо Середзем’ю зоставатися пусткою