Читати книгу - "Том 11"

А тепер треба кінчати, бо приказано мені не писати листів увечері.

Цілую міцно мамочку-голубочку і прошу знов писати.

Твоя Леся

Всі тобі кланяються.

197. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

10 лютого 1902 р. Сан-Ремо 10.11 1902

Чому се хтось до когось пе пише? Хтось дуже тим зажурився. Може, хтось на когось нагнівався, то нехай не гнівається, бо хтось не знає навіть, що він лихого зробив, аби на нього гніватись? Хтось читав в «Ділі» про «Тов[ариство] русь[ких] дівчат в Чернівцях]» і що хтось до нього належить. Хоч би хтось написав, що там за промови були? Може, хтось промовляв?

Хтось, певне, дуже зайнятий, що вже й карточки не напише... Нехай хтось хоч одне слово напише своєю власною тонкою ручкою, а то тільки через нашу дитинку передав привіт, та більше нічого,— се мало.

Хтось дуже поправився, але ще не до кінця, може, до літа зовсім поправиться.

Як хтось напише, то і хтось напише більше, а тепер — па!

Всій родині мій привіт. Як там маються мої «Відгуки» і п. Сім[ович], мій видавець? Па, па! па!

Хтось

198. ДО М. І. ПАВЛИКА

15 лютого 1902 р. Сан-Ремо 15.ІІ 1902

Шановний друже!

Засмутив мене досить Ваш лист і своїм настроєм, і поданими фактами, та що ж — словами на те не багато поможеш, а до діл «гріхи не пускають», то я мимоволі мовчала який час. Тим часом отримала відповідь з Києва про «Фат[альную] вдову», що тепер, за давністю літ, неможливо відшукати слід запропащеної рукописі, та й винуватців того запропащення теж «у ступі не влучиш». Як буду сама в Києві, то, може, чогось допитаюсь, хоч

і мала надія, бо патріотичні цензори зовсім не в щирих відносинах зо мною, хіба якось через люди доберусь.

Ви зле поінформовані, ніби мені тільки віршів не можна писати. Я то сама ніколи нічого подібного не зважила б, а зважили за мене лікарі, щоб я нічого не писала за сей час інтенсивної курації, через те я мусила покинути навіть таку, здавалось би, нешкідливу для нервів роботу, як критичні статті для зарібку. Навіть право на писання листів приходиться виторговувати, бо мій лікар кожний раз, коли, приходячи, застає мене з пером в руках, лається зо мною. Я, далебі, не знаю, чо-го-то до мене так гостро беруться, бо я тепер маюся далеко ліпше, ніж минулої весни та осені, а тоді ж я писала і працювала. Лікар каже, що в мене нічого небезпечного нема, а трактує мене наче дуже хвору, не дає нічого робить, нападається за найменшу втому або простуду, так наче від нежитя мені не знати що загрожує. Я сеї політики не розумію, та вже мушу слухати, коли сюди заїхала. Може, згодом подарують мені вільнішу конституцію, то буду писати обіцяні мемуари, а зараз трудно, бо не дадуть (мої господарі в змові з лікарем), хіба малими уривками (а я, власне, не терплю роботи уривками). Власне, иайтрудніше «зважити» не писати віршів, бо то не робота, а так собі хвилеві імпровізації, певна форма нападів божевілля, за які людина здебільшого ручити не може; взагалі ж я в м и с не, з виразним заміром, ніколи не віршую,— як пе йдуть вірші самі на думку, то я їх ніколи пе кличу, хоч би й рік цілий,— обійдеться. Зовсім іпша робота писати спомини, там треба інтенсивного і більш-менш постійного напруження пам’яті, систематичного думання. Я вже не кажу про те, що писання споминів про таких близьких людей, якими були для мене і дядько, і Ков[алевський], не може вважатись спокійною роботою,— наперед застерігаю, що там, певне, не мало буде суб’єктивного. Сим я не хочу сказати, що я відкладаю сю роботу ad infinitum а тільки прошу «потерпіти мало-немного», поки визволюся трохи з кормиги лікарської, з неволі бусурменської... тоді вже визначу виразний термін і дотримаю його вірно.

Хоч які ми з Вами ссьмо хворі і т. і., а таки ми сю справу доведемо до кінця. Як витримаю «іскус» італьян-ський, то, може ж, таки наберуся потрібної енергії і сили, а тоді й матеріально стоятиму ліпше. Згодом і з товаришів дехто стане на свої ноги, то, знаю, поможе мені з охотою.

Тим часом не падайте духом, ще наше не загинуло!

Міцно і щиро стріскаю Вашу руку. Вашій мамі низенький поклін від мене.

Л. У.

’ До безконечності (лат.).—Ред. 12 Леся Українка, т. 11 321

26 лютого 1902 р. Сан-Ремо San Remo. Villa Natalia.

Corso Cavallotti. 26.11 1902

Мій любий чорненький хтось!

Вчора хтось білий отримав від татарчатка і п. Мо-гильн[ицької] картки, що у когось родичі хорі і що хтось все збирається до когось писати, та ніяк не може зібратись; отже, хтось саме замірявся сьогодні писати до когось сам, а тут принесли листа від когось чорненького! То тепер комусь ще ліпше буде писати. Натурально, і хтось білий не гнівався, що йому не пишуть, тільки був неспокійний, бо думав, що, певне, комусь там дуже зле, коли так довго не обзивається. Правда, спасибі татарчаткові, воно часом подавало мені звістки про когось, та ще пару разів споминалося чиєсь ім’я в «Ділі», то хтось знав, що хтось живенький і не хорий фізично, то ще не досить знати комусь, аби міг бути спокійний. Тільки все ж хтось просить когось, щоб не робив над собою примусу та писав би листи, коли хоче і може, а тільки щоб карточки посилав частіше або хоч казав татарчаткові кар-точку написати, як там хтось мається, бо інакше хтось боїться. Хтось дуже-дуже радий з чиїхсь листів, хоч би й як вони були смутні (хтось на веселощі не дуже-то й звик!), а тільки все ж хоче, щоб хтось у листуванні з кимсь був зовсім вільний і щоб ніколи не гризся, отримуючи щирі листи від когось, бо хтось їх не на те пише, аби комусь додавати гризоти, вже ж її й так досить! Хтось хоче, аби чиїсь листи, коли вже не вміють розважати, то хоч би не журили когось дорогого.

Хтось не дуже радий, що хтось зайнявся тим спіритизмом, хтось того, признає по правді, не любить. Ще