Читати книгу - "Калькуляція зірок"

Так само у мене зріс артеріальний тиск. Він справді збирався взяти мене в реактивний політ.

— Сімдесят сім від піку. Двигуни виглядають добре. Гідравліка у нормі. Сигнальні вогні вимкнуті. Кросовер — в порядку. — Він зробив паузу, шолом трохи повернувся, ніби чекаючи моєї відповіді.

Є одна дивна річ у польотах, яка робить їх майже схожими на релігію. Пілоти проробляють ритуал молитов та відповідей як власну літургію.

— Мої сигнали від двигуна добрі. Гідравліка у нормі. Сигнальні вогні вимкнуті.

— Перешкоди зліва?

Я ще раз перевірила.

— Чисто.

— Добре. Давайте піднімемося у повітря на номер один. Руки вільні? — Паркер підняв руки над головою.

— Мої руки вільні.

Назовні наземний екіпаж підбіг, щоб переключити шланг на двигун номер один. Знову ж таки, мені довелося дивуватись різниці між вчителем Паркером та мудаком Паркером. Його голос все ще був спокійним і терплячим.

— Готовий до початку номер один?

— Готова. — Мій голос, з іншого боку, можливо, трохи тремтів. Це було все, що я не могла стримати з радістю, коли літак ожив під нами. Ми пройшли ті ж перевірки двигуна номер один, і до кінця я майже копіювала спокій з голосу Паркера.

— Дросельні заслінки реагують. Гаразд… давайте сигнал відключити повітря. — Він підняв руки над головою. — Руки вільні?

— Мої руки вільні.

Вони були вільні від усіх важелів і, що було дивним, не тремтіли. Всі мої нерви, здавалося, вібрують, але в моїх руках цього не було. Реактивні літаки нескінченно простіші, ніж натовпи людей, і набагато привабливіші.

Коли наземний екіпаж відтягнув шланг від двигуна, Паркер відновив свою літанію.

— Перевірити вимикач акумулятора. Гарного старту.

Ми пройшли через попередні перевірки навігації з тими ж запитаннями та відповідями. Тоді ми дісталися до:

— Час витягнути наконечники та шпильку сидіння.

— Витягнуті наконечники та шпилька сидіння. — Яскравий помаранчевий пластик легко вийшов. Я підняла їх обох над головою, щоб продемонструвати, що я зробила це, перш ніж покласти їх у кишеню біля лівого коліна.

— Смуга чиста. — Техніки зовні слідкували за його сигналами рук.

Ми почали розгін.

Літак на землі — річ незграбна. Сидіння притискало мене до себе плечовими ремінцями, але я слідувала за маніпуляціями Паркера, коли ми проходили через решту навігаційних та контрольних перевірок під час руху.

— Руки вільні. — Він опустив кокпіт і відрізав вітерець ззовні.

Боже мій. Навіть на задньому сидінні літак мав широке поле огляду. Яким воно було попереду?

Вежа подала голос на наше радіо.

— Талон один, вежа. Смуга вільна для зльоту.

Шолом Паркера трохи повернувся, ніби він міг заглянути через плече, щоб побачити мене. — Ви готові?

— Підтверджено, готово.

Він кивнув і відповів на вежу. — Талон один. Смуга вільна для зльоту.

Паркер вивів двигун на повну потужність і дав форсаж. Струснуло так, ніби хтось штовхнув мене. Він відпустив гальмо і вимкнув запалювання.

Коли двигун подав літак вперед, задерши його ніс, я втиснулася у сидіння. Це був не гвинтомоторний літак, де сила наростає майже ніжно. Прискорення пройшло крізь мене, сховашись у спинку сидіння.

Літак так швидко піднявся зі злітно-посадкової смуги, що я мало не заплескала в долоні, коли земля віддалилася. Але це був тренувальний політ, а не туристична поїздка, тому моє захоплення залишилося всередині мене.

Я спостерігала за датчиками та світом за межами кабіни. Повітря ніби стало рідким і текло навколо нас. Як ви можете відчувати важкість і легкість одночасно? Перевантаження при зльоті втиснуло мене у сидіння, але повітря підняло мене.

Боже. Це був прекрасний літак. Моя любов до нього, ймовірно, перекреслила всі правила щодо поклоніння гравійованим образам.

— Йорк. — Паркер нахилив літак на південь і втиснув мене ще далі на своє місце.

— Сер? — Він не збирався пропонувати мені взяти штурвал, чи не так? Ще ні.

— У мене… проблеми, і мені потрібна послуга.

— Почнемо знову?

— Ти мене почула. — Мудило-Паркер на мить повернувся, а потім зітхнув. У його голосі було щось близьке до інтимності. — Бачиш… Бачите, справа в тому що ви та Малуф — єдині, хто знає про цю річ моєю ногою.

— Я… — Куди це нас заведе? — Я нікому не казала.

— Я знаю. — Він знову зітхнув. — Дякую.

— Що таке… — Все в цій розмові мене бентежило. Він не міг цього сказати на землі? З цього приводу, чому Малуф не повідомив про нього? — Чи можу я запитати, що відбувається?

Над кокпітом хмари спускалися до нас, змінюючись від безхарактерного сріблясто-сірого кольору до розпушеної бавовни. Паркер влетів у них, і пасма почали пролітати повз кабіну, коли ми прорізали хмару наскрізь.

Літак вирвався з верхнього рівня хмар у блакитне небо.

— Ох, чорт забирай.

Це не було ненормативною лексикою. Було так давно, коли я бачила ясне синє небо… Синє, аж до болю в очах. Незатьмарене сонце спалахнуло крізь хмари і навернуло сльози на очі, навіть під захисним козирком.

— Так… — Паркер знову зітхнув. — Небо? Це дивовижно, але простір… Мені потрібно звернутися до лікаря. У моєї ноги шпильки та голки, а потім вона просто перестає працювати. Вони заземлять мене, якщо навіть запідозрять, що щось не так.

— То підіть до лікаря, який не обслуговує льотчиків.

Паркер засміявся тим сміхом, який я чула від нього.

— Ви