Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Варто розуміти, що, скоріше за все, 1421 року прадід князя Василя-Костянтина — Василь Красний на Чорноморському узбережжі будував фортеці: Караул, Качебіїв, Маяки, Чорний Город за подібною схемою. Хоча в ті часи палаців там ще не зводили, а тільки — «житлові будівлі».

Якщо князь Василь Красний розбудовував поселення та фортеці на узбережжі Чорного моря та вздовж річки Дністра, то його нащадки Іван Васильович, Костянтин Іванович та Костянтин-Василь Костянтинович продовжили ту титанічну працю впродовж річок Південний Буг, Дніпро, Рось, Гнилий Тікич тощо.

Сучасні українські історики змушені ці факти визнавати, хоча приписують відбудову старих та зведення нових фортець переважно польським королям та литовським князям. Та цього робити не слід з тих причин, що польські королі свідомо відбирали обжиті землі руських (українських) князів та витісняли їх щодалі на схід і південь, примушуючи обживати свої старі землі, розбудовувати нові та відновлювати старі поселення й фортеці, а головне — підставляти себе першими під удар татар і московитів. То була далекоглядна католицька політика.

Саме рід руських (українських) князів Галицьких розбудовував поселення та фортеці: Львів, Холм, Дорогичин, Берестя, Кам’янець, Олесько, Острог, Дубно, Луцьк та десятки інших, які з роками прихопили поляки. Так тривало й за часів князя К.-В.  Острозького.

«Навесні 1550 року К.-В. Острозький взяв участь у розгромі татарського нападу і того ж року був призначений володимирським старостою та маршалком Волинської землі і вважався найвищим урядником на Волині, куди входила й Брацлавщина… У наступні роки він неодноразово брав участь у боях проти орди, яка вторгалася на землі Поділля і Волині… Позиції Острозького на той час ставали все міцнішими і його як уже визнаного воєначальника 5 грудня 1559 р. призначають київським воєводою. Це була найвища посада на руських землях… Одночасно він залишив за собою і уряд маршалка Волинської землі.

З призначенням київським воєводою князь серйозно взявся за справи. Про це говорить той факт, що він переїхав із Дубно до Києва й став фактично головнокомандувачем литовських військ на Півдні України і відповідальним за всю оборону прикордоння. На його плечі лягли питання оборони замків та організація всієї оборони кордону Півдня України від татарських нападів…

Певну увагу князь приділив безпосередньо укріпленню Київського замку. Про це свідчать видатки за 1570–1572 рр. У замку на той час перебувало до п’ятисот вояків, у тому числі 200 кінноти. Для порівняння: у той час у Кам’янці (м. Кам’янець-Подільський Хмельницької обл.) перебувало 200 воїнів, у Білій Церкві, Брацлаві і Черкасах — по 100, у Каневі, Хмельнику, Барі — до 50…» [153, с. 50–51].

А ще ж стояли гарнізони, підпорядковані князю Василеві-Костянтину по інших містах-фортецях Східного та Центрального Поділля й Волині: у Вінниці, Старокостянтинові, Грицеві, Пилявцях, Звенигороді, Переяславі, Богуславі, Житомирі, Острозі, Дубно, Новограді (Волинському), Овручі, Корсуні та інших.

Треба розуміти, що у ХV–ХVІ століттях до замків (фортець) приписувались усі навколишні села зі своїм населенням. І — як стверджував професор М. Молчановський — «Центральным городом Подольской земли считался Каменец… Как в главном городе Подолья сидел княжеский наместник, так во второстепенных замках распоряжались подручные ему меньшие начальники, державцы… в военное время жители округа укрывались в замке; в походе против неприятеля или в погоню за ним выступали они также под непосредственным начальством державц(ев) замка. Вследствие всего этого замки имели чрезвычайно сильную роль в деле регулирования внутренних отношений нашей земли» [21, с. 296–297].

Отаку систему життєдіяльності змушені були обирати наші предки. Можливо, з висоти сучасного досвіду та знань хтось може запропонувати щось краще, та я думаю, що «те краще» не відповідатиме українській ментальності. Тому, як сказав наш перший президент: маємо те, що маємо.

Змушений заявити: наші прапрадіди на чолі зі своїм князівським родом Галицьких (Острозьких) захищали свою землю гідно. Нагадую сучасникам, що такий стиль життя був обраний з часів Великого руського (українського) князя Василя Красного — 1411 року, коли він очолив Подільську землю.

А ось які маємо свідчення про давні замки, в тому числі й про зведені на перших порах у Причорномор’ї Василем Красним:

«Если Каменец был достаточно огражден в военном отношении самой природою и снабжен сильною крепостью, способною выдерживать продолжительную осаду, то не таковы были замки, расположенные далее в восточной полосе Подолья. Прежде всего, самыя стены укрепления обыкновенно возводились из дерева; на некотором расстоянии от стен вбивались дубовые колья, заплетались лозняком и в образовавшийся таким образом между забором и стеной промежуток насыпался слой земли. Над нижней стеной, служившей фундаментом, возводилась верхняя стена, также деревянная, и затем на этой второй стене выстраивались в различных важнейших пунктах башенки или вежи, из которых наблюдали за движениями неприятеля и где помещались боевыя орудия. В половине XVI в. в Винницком замке в указанное время было пять башен, в Брацлавском — шесть. С внутренней стороны замковой стены находились деревянныя пристройки или так называемый городни. В этих крытых помещениях находили убежище жители замкового округа. Городень в Винницком замке в указанное время было тридцать, в Брацлавском — двадцать шесть. Как наружные стены с вежами, так и городни обыкновенно обмазывались снаружи глиною (и белились. — В.Б.). Кроме городень, для потребности служилых людей и отчасти для военных целей внутри замка находились некоторыя второстепенныя сооружения, как то, церковь, отдельныя светлицы, кухня, пивницы или так называемые холодники, погреба, иногда земляныя клети… Татары лишь в исключительных случаях принимались за осаду замков, предпочитая грабить окрестныя села, угонять оттуда скот и уводить пленников…» [21, с. 297–299].

Ще раз зауважимо, що саме такий метод захисту своїх земель обрали наші славні предки з XIV століття і дотримувалися його у ХVІ-му. Згадаймо, як великий Данило Галицький бідкався, за Літописом Руським, що не встиг розбудувати до приходу татар свою землю містами та фортецями. Такої ж політики у XVI столітті