Читати книгу - "Останній спадок"

9

Вашинґтон, США. 16 вересня, 2015 рік

Коли життя обіцяє каторжний фінал, то насамкінець обов’язково підкине солодку пігулку. Таке знають старі, котрих перед останнім їхнім сном у лікарняних палатах обдаровує доброзичливою усмішкою медсестра в білосніжному халаті, що, втім, не заважає їй увести приреченому знеболювальне чи сильне снодійне, аби його фінальні муки не здавалися заслуженим прокляттям.

Гендерсон почувався саме отаким прикутим тонкою трубкою крапельниці до смертного одра стариганем. Десятки років важкої та впертої праці горіли ясним полум’ям і перетворювалися на попіл. Найважливіше, що давало п’ятдесятичотирирічному чоловікові наснагу боротися з безнадійно тупоголовим світом, був авторитет, який тепер поволі згасав, як невиліковно хворий пацієнт тієї самої лікарні. Що буде з його кар’єрою? Адже контроль «Ізраéлю» ставав дедалі відчутнішим і дедалі очевиднішим для Гендерсона. Кевін Форестер, голова Управління технічної розвідки АНБ, розповів про прохання Гендерсона про збір даних вищому управлінню й опинився на посаді нижче. Його дупа не так сильно постраждала через уміле оперування фактами та попередження, що всю відповідальність нестиме саме Гендерсон. Саме ж АНБ офіційно взяло на детальний розгляд інформаційну базу «Ізраéлю», аби в разі чого знайти шпарину для захисту від преси. Конфлікт назрівав, і лише диво могло реабілітувати Білла Гендерсона, зберігши йому мінімальний авторитет в очах голів держави.

І о 9:42 16 вересня таке диво сталося.

Метью Корніґал, водій чорного Lexus, уперше бачив свого шефа таким пригніченим. Ба більше — уперше Білл Гендерсон їхав позаду мовчки, не коментуючи нікчемне життя свого підлеглого. Метью міг би насолоджуватися миттю, однак розумів, що причиною такої різкої зміни не те що настрою, а, власне, психічного стану Гендерсона має бути щось глобальне, таке, чого його простій водійській особі нізащо не осягнути.

Вискочивши з центральної частини міста, Метью натиснув на газ так, що автомобіль пришвидшився мало не вдвічі. Гендерсон спочатку мовчав, а згодом сягнув по пляшку теплого віскі, завжди заховану під заднім лівим сидінням позаду водія. Витягши звідти чисту склянку, наповнив її й одним залпом вихилив. Метью Корніґал, побоюючись лихої похмурості шефа, не зронив жодного слова.

Після того, як Гендерсон спорожнив другу склянку, у його штанях завібрував телефон. Прийнявши виклик, він мовчки приклав слухавку до вуха.

— Сподіваюся, ти їдеш до офісу, — жваво й доволі радісно прозвучав голос Дональда Руфуса.

— А ти що, вішаєшся й хочеш, аби я на це подивився?! — Гендерсон не промовляв слова, а радше кидався ними.

— Після того, що я тобі покажу, настрій твій покращиться в рази. — Дональд тішився, абсолютно не зважаючи на Гендерсонів словесний випад.

Телефон полетів на сусіднє сидіння, а в горло полилася чергова порція віскі. Обмірковуючи почуте, Гендерсон поринув у себе так, що не помітив єхидної посмішки, у якій розпливлося обличчя Метью Корніґала.

* * *

— Забери ноги з мого столу!

Дональд Руфус, голова відділу виконавців, розслаблено відкинувся в шкіряному кріслі Білла Гендерсона, заклавши руки за голову й закинувши обидві ноги на вкритий вишуканою різьбою стіл.

— Спокійно, друже, — всміхнувся Руфус, однак ноги на підлогу все ж опустив. — Я прийшов рятувати, а не руйнувати.

— А я от не проти поруйнувати твою зализану фізіономію, — вишкірився Гендерсон.

— Не варто, — лагідно промуркотів Руфус і підвівся з крісла, звільняючи місце керівникові. — Глянь на це.

Він кивнув на жовту теку, що самотньо лежала в дальньому куті столу.

— Що це? — Зацікавлення все ж побороло лють. Гендерсон умостив широку дупу в крісло, одначе до теки не потягнувся, натомість обережно сканував її поглядом. — Вірус віспи? Убити мене вирішив? І привласнити кабінет?

— Що ти, ні, звісно. І стати директором попелища? Я так само, як і ти, не в захваті від втручання в нашу роботу всього Вашинґтона. «Ізраéлю» потрібна незалежність. Принаймні ілюзорна, а не оце сюсюкання з мамчиною цицькою. Тому ми мусимо показати, що тримаємо роботу під контролем навіть тоді, коли ззовні все здається зовсім інакшим. Маємо поставити їх на місце.

— І як же це, на твою думку, зробити?

— Закрити нарешті питання неоязичників. Може, присмачити трохи провокаціями щодо Ватикану, загрозою самому Папі. Та й без жертв не обійтися. Люди повинні розуміти, що, якщо хочуть жити, ними треба грати. Наживка твоєї Ворд подіяла, і звинувачення в убивствах перекинули на «Родове відродження». Офіційно.

— Що ти верзеш? — Гендерсонові вривався терпець. — Ти, мабуть, проспав увесь учорашній день. У нас жодної зачіпки. Ніхто не знає, хто ще причетний до неоязичницької організації, окрім того Війта, що прилітав до Нью-Йорка, і загиблого Мстислава. Господи, які ж кінчені імена… Той же Війт зник безвісти ще до того, як ми встигли встановити за ним стеження. Дата відльоту до Відня, а потім до Львова. Це все, що ми маємо. Донька десь у сраці, смерть дружини нічого не дала. Він наче той привид.

— Ну, навіть привиди лишають сліди, — усміхнувся Руфус, знову стрельнувши очима на жовту теку.

Не витримавши пихатого Руфусового самолюбування, Гендерсон змусив себе простягнути руку до документів. Усередині теки були всього дві фотографії формату А4. Руки Гендерсона затремтіли. Перед ним лежало диво. Диво, здатне реабілітувати Білла Гендерсона, голову антитерористичної програми ФБР, на яке він досі навіть не сподівався, лежало зараз на його столі. І дивом цим були два фото. Фото такої препаскудної якості, що її оброблення на комп’ютері відразу впадало у вічі: піксельні квадратики утворювали дещо розмиті уривки одного більш-менш нормального зображення.

— Це що таке?!

У трьох словах водночас бриніли переляк, радість і лють. Такої дивної суміші Руфусу чути ще не доводилось, але від усвідомлення власної причетності до появи в голосі Гендерсона радісних ноток він охоче проторохтів:

— Камери спостереження центральної площі Львова.

Гендерсон протяжно видихнув і сплів пальці за потилицею, відчуваючи, як тілом повільно розтікається задоволення.

— Клята ж сука…

На фото крізь натовп прямували кудись, тримаючись за руки та прихилившись головами, чоловік років сорока з гаком і молодша за нього приваблива жінка у світлій блузці з чорною спідницею. Обличчя двох людей, яких одразу вихопили з натовпу очі Гендерсона, роздивитися було майже неможливо. Рятувало становище те, що на другому фото виявилося збільшене зображення картинки, отриманої секундою пізніше. Мелані Маєрс озиралася кудись за спину, наче вишукуючи поглядом того, хто міг би за нею стежити. Губи, ніс, очі жінки були геть розмиті, проте Білл Гендерсон навіть уночі впізнав би її.

— Сука жива… сука жива! — повторив він голосніше, переконуючи себе в реальності побаченого.

— Так, — усміхнувся задоволений Руфус. — Той поряд — Ярослав Війт. Ще все можна