Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хто б не полонив амазонку, повертатися до здобичі вони не поспішали. Вже не тільки вечір минув, ніч навалилася на степ важкими, задушливими грудьми, а нас, як і раніше, ніхто не турбував. Синільга — повернувшись із польотів, зайняла звичне місце на щиті, сунула голову під крило і завмерла, мов статуя. Замордувалася з незвички, бідолаха…
Дівчина теж продовжувала солодко сопіти, що означало — зайчатина на вечерю скасовується остаточно… Ну, гаразд… Аристарх про все подбав. Бутерброди, хоч і шкідливі, якщо вірити дієтологам, зате смачні та ситні. З товстими скибками, найніжнішої червоної риби особливо… Одне погано — амазонка спустошила флягу, а другої в мене не було. Тож довелося вечеряти в сухом'ятку.
А приблизно через годину я дізнався, чому вечерю радять віддавати ворогові. Особливо якщо це солона риба.
Я лежав із заплющеними очима, рівно дихав і медитував. Щосили намагаючись якщо не заснути, то хоча б не думати про воду… зруби колодязів, що пахнуть вогкістю, або джерела, що ніжно і тихо жебонять в траві.
Годину чи дві тягнувся такий стан напівдрімоти, але отямився я від тихого стуку. Наче щось упало... важке і плазом. А слідом за цим, стривожено затріпотів крилами птах. Ліниво розплющив око, вже здогадуючись, що це Синільга звалила щит і сама теж впала.
— Ні вдень, ні вночі немає спокою...
Підвівся і пішов на галас. Не думав, що горді орлани теж страждають на курячу сліпоту і в темряві стають зовсім безпорадними. Адже ніч видалася досить ясною. Зірки буквально над головою нависали. Великі, як стиглі вишні.
Я трохи задивився на них, а коли нахилився до Синільги, щоб узяти на руки, то птах мене, мабуть, не впізнав, і мочку вуха немов вогнем обпалило. Я сіпнувся вбік, втрачаючи рівновагу і завалюючись на бік, а миттю пізніше поряд зі мною в землю встромився спис.
— Помри!
Голос, який бажав мені такої долі, явно належав жінці. Дуже злій…
Я повалився обличчям уперед, одразу ж відкочуючись убік і шукаючи долонею меч.
«Невже людолови повернулися? Як же я їх проґавив?»
Ні, це були не людолови. Наді мною стояла амазонка. Ще одна! Кажуть, уночі всі кішки чорні, а баби гарні, але тут навіть сліпий помітив би різницю і зрозумів, що атакувала мене особа іншого ґатунку. Якщо полонянку, пару днів потримавши на дієті, відмивши і трохи підштукатуривши, можна було спокійно висувати на конкурс будь-якої «міски», то цей витвір природи став б переможницею хіба що на конкурсі шаф. Цілком прямокутна постать, на яку зверху почепили жіночу голову.
Причому, я зафіксував усе це мимохіть, у лежачому положенні, коли розглядати не надто зручно, та й часу немає. Особливо якщо на тебе замахуються для наступного удару. Але надто вже разючий контраст виходив. Та й само воно якось, на тлі зоряного неба.
— Гей! Ти чого? Це не я напав на вашу сестру!
Грім-баба голос розсудливості не почула і спробувала виправити помилку. Тобто проткнути мене з другого випаду. Але я ніяк не міг погодитися з цим бажанням. Довелося ще раз відкотитись, а коли амазонка примірялася і втретє, попросити допомоги у меча. А того й кликати не треба. Миттю випурхнув із піхов... і косим рухом зрубав наконечник. Щоправда, в останній момент. Так що тичок держаком у живіт я все ж таки відхопив.
Ух ... Ось це сила. Як копитом брикнула. Аж подих сперло. Добре, що кольчугою, на відміну від шолома, я все ж таки не знехтував.
— Та вгамуйся, божевільна! Кажу ж, не я це...
Не надто виразно виходить. Але що робити, якщо вона і слухати нічого не хоче? Відкинула обрубок списа і витягла з-за спини шаблю. А в другій руці блиснув кинджал.
— Стривай… Давай поговоримо!
Замість відповіді, випад і шелест сталі. Ледве встиг відскочити.
— Біда тебе бери! Якого дідька?! Ти глуха, чи що? На твою сестру хтось інший напав! Я навпаки, допомогти хотів. Сама спитаєш, коли вона прокинеться!
Марно. Жодної реакції. Немов із глухонімою спілкуюся. А відстрибувати дедалі складніше. Надовго сил не вистачить.
— Востаннє попереджую…
— Вжик ...
Перо шаблі просвистіло в такій небезпечній близькості від горла, що я мимоволі заслонився своїм мечем. Удар парирував свідомо, проте подальше вже відбувалося майже без моєї участі. Руків’я обдало жаром, меч сіпнувся вперед, і амазонка позадкувала, затискаючи руками рану на шиї.
— Зараза! Навіщо?
Меч здивовано притих, відтягуючи руку вниз. Зброя не могла зрозуміти, як можна не бажати вбити ворога, який на тебе напав. І як йому пояснити, що в житті часом і таке трапляється...
Поки міркував, руків’я знову потеплішало і різко сіпнулося в долоні. А миттю пізніше удар по потилиці збив мене з ніг. Не настільки сильний, щоб приголомшити, але танок зірок побачити зміг.
«Ще одна?!»
Мозок намагався щось аналізувати, а я вже повернувся на спину і зігнув ноги в колінах, підтягуючи їх до живота. Інстинктивно зрозумівши, що якщо удар був завданий тупим предметом, значить нічого з колюче-рублячого в руках у другого нападника немає. І добити мене він спробує тією ж зброєю.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королівство у спадок, Олег Говда», після закриття браузера.