Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Закарі знову обертається до Саймона.

Єдина відповідь, яка в нього є, ховається в самому запитанні.

— А де Беззоряне море?

Доріан стоїть у темряві посеред снігу й тремтить не лише від холоду.

Він десь загубив сірники.

Чоловік не бачить нічого, окрім совиних очей, що витріщаються на нього. Раніше він не знав, що можна почуватися таким оголеним, навіть якщо ти повністю вдягнений і стоїш у темряві.

Доріан ковтає повітря, заплющує очі й простягає тремтливу руку долонею вгору. Пропозиція. Знайомство.

Він чекає, прислухаючись до розміреного дихання. Рука повисає в повітрі простертою.

Чиясь долоня лягає в темряві йому на руку. Довгі пальці обіймають його, тримаючись ніжно, але міцно.

Рука веде його вперед.

Певний час вони йдуть, Доріан крок за кроком повільно просувається снігом, рухаючись назирці за чоловіком з головою сови й повіривши, що той веде його вперед. Темрява здається нескінченною.

А потім з’являється світло.

Воно таке слабеньке, аж Доріан вирішує, що йому привиджується, але з кожним кроком світло яскравішає.

Він не чує розміреного дихання біля себе, бо його заглушує вітер.

Пальці, які тримали його руку, розімкнулися. Щойно в руці була чиясь долоня — аж раптом її вже нема.

Доріан намагається озвучити свою вдячність, проте губи відмовляються складати слова на такому холоді. Тоді він якомога гучніше думає про неї, сподіваючись, що хтось це почує.

Чоловік прямує до світла та, підійшовши ближче, бачить, що у світла два джерела.

З обох боків дверей висять ліхтарі.

Решту будівлі Доріан не бачить, але в центрі темно-синіх, як ніч, дверей висить молоток у формі півмісяця. Чоловік підіймає його закоцюблою рукою і стукає.

Коли двері відчиняються, вітер штовхає його всередину.

Місце, куди він потрапив, — цілковита протилежність тому, яке він покинув: яскраве тепло стирає спогади про холодну темряву. Простора відкрита зала наповнена світлом від вогню в каміні та книжками, балки з темного дерева, шибки у вікнах укриті памороззю. Пахне глінтвейном і свіжим хлібом. Нема слів, щоб передати, як тут затишно. Немов у обіймах, якби обійми могли бути місцем.

— Ласкаво прошу, мандрівниче, — лунає звідкілясь низький голос.

За його спиною кремезний чолов’яга з густою бородою замикає двері й бере їх на засув — від вітру. Якби це місце уособлювало людину, то нею мав би бути саме цей чоловік, який ніби затишок з крові та плоті, і Доріанові хочеться впасти в його обійми й полегшено зітхнути.

Він силкується відповісти на привітання, але виявляє, що занадто змерз, щоб розтулити рота.

— Жахлива погода для мандрів, — зауважує власник готелю й веде Доріана до велетенського кам’яного каміна, що посів мало не всю протилежну стіну велетенської зали.

Власник готелю саджає гостя в крісло, скидає з нього заплічний мішок і, зітхаючи, кладе на підлогу. Схоже, він хоче зняти з Доріана пальто, але потім, подумавши, береться знімати з нього вкриті снігом черевики, а знявши, ставить їх сохнути біля вогню. Потім чоловік зникає і невдовзі повертається з ковдрою, яку кладе Доріанові на ноги, і якоюсь хитрою штукою з розпеченим вугіллям, яку встановлює під стільцем. Шию гостя він, як шарфом, загортає нагрітою тканиною і простягає йому горнятко, над яким клубочиться пара.

— Дякую, — насилу вимовляє Доріан, тремтячими пальцями обіймаючи горнятко. Відпивши ковток, він не розуміє, що це за напій, але головне, що зігріває.

— Скоро ви зігрієтесь, не турбуйтеся, — заспокоює його власник готелю, і це правда: тепло від напою, вогню й цього місця просочує все тіло Доріана. Холод відступає.

Гість прислухається до завивання вітру. Промайнула думка в голові: «За чим той так жалібно плаче і що в тому плачу — попередження про щось чи туга?»

У каміні жваво палахкотить вогонь.

«Як дивно, — думає Доріан, — сидіти в тому місці, яке уявляв тисячу разів. Побачити, що воно таке, як ти собі його намарив, і навіть краще. Більше деталей. Більше емоцій. А ще дивніше, що це місце наповнене речами, яких він узагалі ніколи не уявляв, так, ніби цей готельчик витягнули з його уяви й дозволили вмеблювати якомусь іншому невидимому оповідачеві.

Він потроху звикає до див.

Власник готелю приносить ще одне горнятко й ще одну нагріту тканину, щоб замінити ту, що на ньому.

Доріан розстібає зірочки на своєму пальті, щоб відчути тепло шкірою.

Власник готелю глипає вниз, помічає меч на Доріанових грудях і здивовано задкує.

— Ох, — каже він. — Це ви. — Погляд знову похапцем падає на Доріана, а тоді повертається до меча. — У мене дещо для вас є.

— Що? — дивується гість.

— Моя дружина залишила це, щоб я передав вам, — пояснює власник готелю. — Вона залишила мені інструкції, що робити, якщо ви з’явитеся тут, коли її не буде.

— А звідки ви знаєте, що це призначалося для мене? — запитує Доріан. Кожне слово здається важким на язику, який досі не відтанув.

— Вона сказала, що одного дня прийде чоловік з мечем, убраний у зірки. Дала мені дещо й наказала берегти під замком, поки ви не з’явитеся тут. І ось тепер ви тут. Дружина казала, що ви, певно, і самі не знатимете, що шукали саме це.

— Не розумію, — зізнається Доріан, і власник готелю сміється.

— Я теж не завжди розумію, — каже він, — але вірю. Зізнаюся, гадав, що ви матимете справжній меч, а не картинку.

Власник готелю витягає з-під сорочки ланцюжок. На ньому висить ключ.

Він виймає камінь з горна перед вогнем, показуючи добре замасковану схованку з вигадливим замком. Відмикає її ключем і нишпорить усередині.

Витягає скриньку кубічної форми. Здуває з неї пилюку й попіл і полірує ганчіркою, яку дістав з кишені, а потім віддає скриньку Доріану.

Неабияк здивований усім, що відбувається, гість бере її в руки.

Скринька чарівна, вирізьблена з кістки та вкрита вигадливими золотими візерунками. На ній зображені два перехрещені ключі серед зірок. Стінки прикрашені бджолами, мечами, пір’їнами та золотою короною.

— Як довго вона зберігалася у вас? — питає він у власника готелю.

Чоловік усміхається.

— Дуже довго. Будь ласка, навіть не просіть мене, щоб я полічив, скільки саме. Я більше не користуюся годинниками.

Доріан дивиться на