Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Адам Бітлер

— Руслан так і не з'явився? — запитав я, укладаючи в багажник авто пакети та сумки з усім необхідним для нашої подорожі.

— Ні, — тихо відповіла Мелісса, передаючи мені чергову сумку. — Ти сильно хвилюєшся?

Я знизав плечима, продовжуючи старанно складати речі, намагаючись, щоб усе акуратно влізло.

— Не скажу, що це головна тема, про яку я думаю, — посміхнувся їй. — Але якось дивно, що минула вже друга доба, а його досі не видно. Хоча б речі свої забрав.

Мелісса засміялася, похитавши головою.

— Ти, як завжди, — відповіла вона з ніжним усміхом і швидким, коротким поцілунком у щоку, після чого знову пішла в будинок, найімовірніше підганяти інших. Ми мали вирушити в гори ще три години тому, але в Артема скрутив живіт.

— То що там, Артему вже краще? — запитав я, краєм ока помітивши доньчин силует.

— Так, — вона засміялась, підійшовши ближче. — Ліки нарешті подіяли.

Я хмикнув, усміхаючись і закочуючи очі. Оце так! Карма все ж має особливий спосіб нагадувати про себе тим, хто вміє радіти занадто гучно. Напевно, це відповідь за його вчорашні глузування, коли він так задоволено підсміювався над моїм ранковим виходом із кімнати Мелісси. І взагалі.. Ото менше усміхатись потрібно було вчора.

— Ти все необхідне поклала в рюкзак? — я повернувся до доньки, схилившись спиною до автомобіля.

— Та-ак, — з вигадливою серйозністю промовила Софія, закотивши очі. — Спрей від комах взяла, ліхтарик теж, теплий одяг взяла, і… цукерки теж узяла.

— Цукерки? Ти без них не можеш? — усміхнувся я, складаючи руки на грудях, дивлячись на неї з легким здивуванням.

— Інколи вони допомагають думати, — відповіла вона, обвівши очима небо, немов замислюючись над чимось глибоким.

— Що ж це в тебе таке, що аж цукерки допомагають думати? — я підняв брову, намагаючись стримати усмішку.

— Ну, та-а-ато, годі мене мучити своїми питаннями… — протягнула Софія, закочуючи очі.

— Адам, не діставай дитину! — раптом почулася Мелісса, яка з’явилася біля нас із легким доріканням, тримаючи на руках радісного Пінкі, але усмішка в її очах зраджувала всю удавану суворість.

Софія з полегшенням усміхнулася, а потім обійняла свою «захисницю», притулившись до неї. Мелісса ніжно обійняла доньку, а я не міг не помітити, як теплий спокій розливається на душі, бачачи їх разом. Було в цьому щось настільки щире, що складалося враження, ніби вони давно знайомі і що ця взаємність для обох природна. Ніби… Мама і донька? Я знав, що Софії потрібна мама, і що я не можу їй замінити усіх одразу… але не уявляв, що вона настільки сильно цього справді хоче — велику дружню сім’ю.

— Інколи мені здається, що у вас є секретний клуб, куди я не входжу, — зізнався я, засміявшись.

— Навіть якщо й існує цей клуб, ти про нього не дізнаєшся, бо він таємний, — хитро всміхнулася Мелісса, жартома примруживши очі.

— Та-ак! Перше правило нашого клубу: не говорити про наш клуб, — урочисто додала Софія, з виглядом повної серйозності кивнувши головою. І в цей момент, Пінкі підтримав доньку, радісно гавкнувши.

Я засміявся, піднявши руки догори, наче здаючись.

— Ну все, все, — протягнув я, жартома зітхаючи. — До-оси-ить! Тепер точно зрозумів, що проти вас двох, а то навіть й трьох, у мене шансів немає.

Усмішки Мелісси й Софії були для мене безцінним відображенням тієї гармонії, яку я колись не наважувався навіть уявити. І спостерігаючи, як Мелісса і Софія обмінюються жартами, як вони взаємодіяти та підтримують одна одну, я зрозумів, що наші шанси на щасливу сім’ю вже вийшли за межі просто мрії.

— Де там уже той Артем? — запитав я, кинувши погляд на годинник, розуміючи, що ми гаяли час.

— Та тут я вже, тут, — пробурчав він, з’являючись із Натою на порозі. — Від вас ні на хвилину спокою, і хвора людина на відпочинок не має права, — додав, драматично скривившись.

Я посміхнувся, похитавши головою, і вже за хвилину ми всі вмостилися в машину, готові нарешті вирушити у невелику подорож у гори. Відчуття передчуття та свіжості заповнювало салон, і тиша тривала лише кілька секунд.

Як виявилось, Артем зовсім не здавався слабким від недуги — його рот не закривався ні на секунду. Скільки ж тих історій він міг вигадати? Здавалось, кожного разу він додавав нову деталь, збиваючи мене з рахунку подій, які ми всі й так давно знали напам’ять. Щоразу дивувався, як йому вдається по-новому прикрашати давно знайомі моменти, додаючи забуті «факти» чи вигадані повороти сюжету.

— І це ж подумати тільки, — голосно почав він, жестикулюючи та розмахуючи руками, ніби був актором на сцені. — Тієї ночі в лісі, ми з Натою опинилися сам на сам з тим псом — просто звір! Ще й дощ почав падати, а у нас — одна старенька свічка, яка й так ледве дихала! Ну, думаю, далі нам кінець…

Ната, котра теж уже не раз чула цю історію, усміхалась, але цього разу лише хитала головою, мовби дивуючись, як кожна версія Артемової оповіді стає все драматичнішою.

Поки машина котилася дорогою між гірськими схилами, розслаблення і весела атмосфера нашої компанії поступово заповнювали простір. І хоч деякі деталі могли бути приправлені фантазією, я радо слухав кожне слово, цінуючи момент, коли ми всі разом, у гарному настрої та з нетерплячим очікуванням, їдемо в місце, де знову писатимемо свої власні спогади.