Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

Радянсько-британський документ підписав особисто Іден. Він також підписав низку супровідних документів, які передавали радянські військові табори у Британії під радянське командування та юрисдикцію. Очевидно, він це зробив у поспіху, оскільки йому довелося відправити Молотову два окремі листи з Воронцовського палацу: з уточненням, що британська сторона мала на увазі під радянською юрисдикцією табори для військовополонених у Британії та з уточненням, що він не має повноважень приймати одну з умов від імені Австралії. Прагматично-цинічний Кадоґан був задоволений результатом[462].

В обох двосторонніх угодах передбачалося, що кожна сторона негайно інформує іншу про її громадян під вартою, розміщує їх в окремих таборах, надає доступ офіцерам відповідних країн до їхніх співвітчизників та запобігає поширенню спрямованої проти них пропаганди. Ні в американській, ні в британській угодах не йшлося про примусову репатріацію. Відповідна частина радянсько-американського документа стверджувала: «Усі радянські громадяни, звільнені військами, що діють під командуванням Сполучених Штатів, і всі громадяни Сполучених Штатів, звільнені військами, що діють під радянським командуванням, будуть без затримки після їхнього звільнення відокремлені від ворожих військовополонених і утримуватимуться окремо від них у таборах чи концентраційних пунктах, доки їх не передадуть органам радянської або американської влади, залежно від обставин, у місцях, узгоджених між цими органами». У ялтинських документах не було нічого, що зобов’язувало б західних союзників репатріювати радянських громадян проти їхньої волі[463].

Це не зупинило радянців від висунення вимог щодо примусової репатріації радянських військовополонених, нібито на підставі їхніх угод. У березні 1945 р. комісаріат закордонних справ направив до Державного департаменту США ноту протесту щодо того, що американці під різними приводами тримають під вартою групу радянських громадян. «Радянський уряд наполягає на репатріації всіх колишніх радянських військовополонених, котрі залишилися в таборах США, і на передаванні... радянських громадян представникам СРСР відповідно до домовленості від 11 лютого 1945 р.». Державний департамент продовжував протистояти радянським вимогам щодо екстрадиції тих радянських громадян, які були захоплені в німецькій формі і заявляли про захист відповідно до положень Женевської конвенції до завершення бойових дій у Європі. Однак потім позиція департаменту несподівано змінилася. Як пояснив Джозеф Ґрю в листі до секретаря флоту Джеймса Форрестала, він не заперечував проти екстрадиції «тепер, коли Німеччина беззастережно капітулювала, коли всі американські військовополонені, яких утримували німецькі війська, звільнені, і більше не існує жодної небезпеки, що німецька влада вчинить репресії проти американських військовополонених».

Двадцять дев’ятого червня, дізнавшись про рішення щодо видавання їх СРСР, 154 радянських військовополонених у Форт-Діксі, штат Нью-Джерсі, зачинилися в бараках і намагалися скоїти масове самогубство. Американські охоронці закидали будівлю гранатами зі сльозогінним газом, змусивши в’язнів вирватися назовні. Сімох полонених охоронці застрелили, оскільки ті кинулися на них. У бараках вони знайшли трьох чоловіків, які звисали із крокв, а поруч було підготовлено п’ятнадцять петель для наступної групи. Новини про повстання радянських в’язнів, котрі віддали перевагу смерті перед екстрадицією, просочились у пресу, скасувавши наступну спробу відправити військовополонених до СРСР. Проте в серпні Джеймс Бірнс, який став наступником Стеттініуса на посаді державного секретаря, уповноважив видачу «відповідно до зобов’язань, узятих у Ялті».

Канадський звіт про повернення до СРСР однієї групи радянських військовополонених із таборів Британії розповідає жахливу історію про те, що очікувало на репатріантів після прибуття:

Висадження почалося о 18:30 і тривало 4,5 години. Представники радянської влади відмовилися приймати будь-які носилки, і навіть пацієнти, які вмирали, мусили сходити з корабля, несучи власний багаж. Тільки двох людей винесли: одного з ампутованою правою ногою і переламаною лівою, а іншого без свідомості. Із в’язнем, який намагався скоїти самогубство, поводилися дуже грубо, його рана відкрилась і кровила. Його зняли з корабля і відвели за контейнер у доках; згодом пролунав постріл, хоч ніхто нічого не побачив. Ще 32 ув’язнених завели або затягли на склад на відстані 50 ярдів від корабля, і за 15 хвилин почулися звуки автоматної черги; за двадцять хвилин крита вантажівка виїхала зі складу і попрямувала до міста. Пізніше я мав нагоду поглянути на склад, коли нікого не було, і виявив, що брукована підлога темніє в декількох місцях по боках, а стіни сильно пошкоджені на висоті приблизно півтора метра.

Найбільш горезвісний випадок примусової екстрадиції біженців, яких Радянський Союз уважав своїми громадянами, трапився наприкінці травня 1945 р. в австрійському місті Лінці. Там британська влада силоміць репатріювала тисячі російських козаків на чолі з козацькими генералами Петром Красновим та Андрієм Шкуро, командирами білогвардійців, які воювали з комуністами під час революції, а потім емігрували на захід. Краснова, Шкуро та їхніх найближчих сподвижників повісили в Москві 1947 р.[464]

Договір про поводження зі звільненими військовополоненими став одним із найсуперечливіших документів, підписаних у Ялті. Дипломати на кшталт Чарльза Болена згодом перекладали провину на військових, які відповідали за виконання угод. Хоч командири союзників знали, що відбувається, оскільки мали справу з відмовою багатьох колишніх радянських громадян повертатися на батьківщину, їхня свобода дій обмежувалася занепокоєнням стосовно власних військовополонених. Генерал Дін, який підписав угоду з американської сторони і переймався відсутністю поступу в репатріації американців, назвав зиму 1944—1945 рр. найчорнішим періодом своєї місії до Москви, але ніколи не згадував про примусову репатріацію радянських військовополонених як предмет серйозного занепокоєння. Його хвилювало виконання основного обов’язку — повернення співвітчизників[465].

Угода стосовно військовополонених викривала принципову різницю між союзниками, які об’єдналися для боротьби зі спільним ворогом, але стояли на протилежних позиціях стосовно солдатів і цивільних осіб, які потрапили в руки ворога, та на праві громадян покидати свою батьківщину за власним бажанням. Наприкінці конфлікту солдати західних демократій не мали вищого пріоритету, ніж урятувати своїх військовополонених. У радянському кодексі законів не було гіршого злочину, ніж утрапити до рук ворога. У підході до своїх підданих радянська влада дотримувалася вікової традиції московських царів. Мешканці земель миттєво ставали підданими самодержця, а будь-яка протидія його волі перетворювалася на акт зради. Подібно до кріпаків-утікачів, їх треба було схопити і повернути до пана. Той факт, що революція усунула царя, мало змінила менталітет правителів. Піддані-втікачі, яких тепер називали громадянами, так само вважалися зрадниками.

Частина VI

Дух Ялти

Найкраща дружба базується на непорозумінні.

Йосип Сталін

Розділ 25

Остання вечеря

Десятого лютого, приблизно о дев’ятій годині вечора, Вінстон Спенсер Черчилль сидів у приймальні Воронцовської вілли, очікуючи на своїх почесних гостей. Він щосили вживався в роль привітного господаря. «Черчилль, із його чудовим талантом до організації видовищ і любов’ю до військового церемоніалу, — згадував Едвард Стеттініус, — вишикував на сходах вілли полкову гвардію». Проблема Черчилля-господаря полягала в тому, що це була не єдина присутня охорона на його вечері. Прем’єр-міністр раз за разом кидав погляди на радянських солдатів, які прибули на кілька годин раніше і тепер стояли біля входу. «Вони позамикали двері по обидва боки від кімнат приймальні, які мали використовуватися під час