Читати книгу - "Сліпобачення"

Ігрове поле

У «Сліпобаченні» Великого Бена описано як «випромінювач Оаса». Офіційно такого поняття не існує, але Юміко Оаса повідомляла, що знайшла незафіксовані досі інфрачервоні випромінювачі[162],[163] — слабші, ніж коричневі карлики, але, імовірно, численніші[164],[165] — маса яких варіювалася від трьох до тринадцяти мас Юпітера. Для моєї історії мені потрібно було щось відносно близьке, достатньо потужне, щоб генерувати сильніше, ніж у Юпітера, магнітне поле, але водночас маленьке й непомітне, що могло б успішно ховатися від відкриття найближчі сімдесят чи вісімдесят років. Випромінювачі Оаса доволі непогано прислужилися цій меті (попри доволі обґрунтований скептицизм щодо їхнього існування[166]).

Звісно, мені довелося трішки понавигадувати деталей, зважаючи на те, як мало на сьогоднішній день відомо про цих звірят. Для цього я нахапався даних з різноманітних джерел щодо газових гігантів[167],[168],[169],[170],[171],[172],[173] і/або щодо коричневих карликів[174],[175],[176],[177],[178],[179],[180],[181],[182],[183],[184], за потреби збільшуючи чи зменшуючи масштаби.

З відстані постріл з головної «Роршахової» зброї страшенно схожий на надпотужний рентгенівський і радіаційний спалах, який нещодавно спостерігали на коричневому карлику, що за всіма правилами мав би бути надто маленьким для такого фокусу[185]. Той спалах тривав дванадцять годин, в мільярди разів перевершував усе, на що здатен в такому питанні Юпітер, і ймовірно став результатом викривленого магнітного поля[186].

Комета Бернса-Колфілда частково заснована на 2000 CR105 — транснептуновому об’єкті, орбіту якого неможливо пояснити лише гравітаційними силами знаних сьогодні об’єктів Сонячної системи[187].

Анатомія і фізіологія шифраторів

Як і багато інших людей, я стомився від гуманоїдних прибульців з набряклими лобами й від велетенських створених за допомогою комп’ютерної графіки комах, що, може, і схожі на прибульців, але поводяться, як скажені собаки в хітинових скафандрах. Звісно, відмінність сама по собі не набагато краща за типового гребенехребтового родденоїда[188]; природний відбір — універсальний, як і саме життя, і загалом ті самі процеси витворюють життя, хоч де б це відбувалося. Справжнім викликом стало створити прибульця, який справді гідний такої назви й водночас лишається біологічно правдоподібним.

Шифратори — моя перша спроба дати ради цьому виклику. А зважаючи на те, наскільки вони схожі на змієхвісток, що мешкають у земних морях, я, здається, сів у калюжу, обіцяючи показати те, чого ви ще ніколи не бачили. Принаймні, що стосується загальної морфології. Виявляється, змієхвістки мають навіть щось схоже на розгалужену зорову систему шифраторів. Водночас розмноження шифраторів — відбрунькування немовлят від спільного стовбура — запозичене у медузи. Можна витягнути морського біолога з океану, але…

На щастя, що ближче ми придивляємося до шифраторів, то чужиннішими вони здаються. Каннінґем зауважив, що на Землі не виникало нічого схожого на їхні розділені в часі рухові й сенсорні нерви. Загалом, він має рацію, але я можу назвати попередника, який здатен розвинути собі такі штуки: наші власні дзеркальні нейрони запускаються не лише коли ми виконуємо певну дію, а й коли спостерігаємо, як її виконує хтось інший[189]. Цю властивість згадують, коли називають причини розвитку мови та свідомості[190],[191],[192].

Шифратори стають ще дивнішими на метаболічному рівні. Тут, на Землі, створіння, що покладаються виключно на анаеробний синтез АТФ, так і залишилися в одноклітинному стані. Анаеробний метаболізм, хоча він набагато ефективніший, ніж наше спалювання кисню, надто повільний для багатоклітинних організмів[193]. Запропоноване Каннінґемом рішення — просте як день: у перерві між періодами активності лише потрібно поспати кілька тисяч років.

Ідея квантово-механічного метаболізму може видатися ще слабшою, але це не так. Корпускулярно-хвилевий дуалізм може суттєво впливати на біохімічні реакції, що відбуваються у фізіології організму за умов кімнатної температури[194]. За деякими свідченнями, тунелювання важких атомів вуглецю підвищує швидкість таких реакцій на 152 порядки величин[195].

І дещо, притаманне тільки прибульцям: жодних генів. Приклад аналогії з медовими стільниками вперше з’явився у маловідомому трактаті Дарвіна[196] (дідько, мені завжди хотілося процитувати цього хлопця); ближче до нашого часу невелика група біологів (яка стає все більшою) почала заявляти, що нуклеїнові кислоти (зокрема) і гени (загалом) — надто переоцінені як передумови розвитку життя[197],[198]. Значна частина біологічної складності виникає не через генетичне програмування, а через звичайнісіньку фізичну та хімічну взаємодію компонентів організму[199],[200],[201],[202]. Звісно, досі потрібне щось, що створило б початкові умови для запуску цих процесів; саме тут і вступають у гру магнітні поля. Хай там як, але жоден вередливий нуклеотид не вижив би в середовищі «Роршаха».

Але особливо допитливі зануди можуть сказати: «Але як же ці типи еволюціонують без генів? Як вони адаптуються до нового середовища? Як цей вид дає раду несподіванкам?» І якби Роберт Каннінґем був сьогодні з нами, він би сказав: «Ладен заприсягтися, що одна половина імунної системи активно бореться з іншою. І не тільки імунної. Частини нервової системи намагаються, скажімо так, хакнути одна одну. Гадаю, вони еволюціонують всередині самих себе, хоч би як неймовірно це звучало. Весь організм воює сам із собою на тканинному рівні. Така собі клітинна білка в колесі. Це наче виростити колонію переплетених між собою пухлин і сподіватися, що жорстка конкуренція не дозволить розвинутися жодній із них. Здається, цей принцип відіграє для них таку саму роль, як секс і мутація для нас». А якщо б ви закотили очі від усієї цієї демагогії, він би просто пустив дим вам в обличчя й послався б на інтерпретацію тих самих концептів, висловлених одним імунологом — несподівано, але факт — у фільмі «Матриця: революція[203]». Він міг би також зауважити, що синаптичні зв’язки в нашому мозку сформовані за схожим принципом внутрішньоорганізмового природного відбору[204], каталізатором якого слугують відрізки паразитичного ДНК, що називаються ретротранспозонами.

Каннінґем щось таке й казав у чорновому варіанті книжки, але