Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

— Дівчина Саусі, еге ж?

— Так, тату. Еннмарі.

— У всіх тих Саусі поганий норов, Піте. І дверима вона грюкнула, чи не так?

Я усміхнувся. Не міг не усміхнутися. Просто диво, як з цих старих, бідолашних дверей і досі не вилетіло скло.

— Щось таке.

— Проміняв її в тім коледжі на новішу модель, га?

Доволі складне питання. Простою, а врешті, можливо, і найправдивішою відповіддю було ні. Саме так я і відповів.

Він кивнув, видобув з буфета поряд із холодильником найбільшу чашку і, здавалося, збирався порозливати чай по стільниці та, між іншим, собі по ногах.

— Дай я наллю, — сказав я. — Гаразд?

Він не відповів, однак відступив і дозволив мені налити чай. Я вклав йому в руку на три чверті повну чашку, а глечик прибрав назад у холодильник.

— Добрий чай, тату?

Нічого. Він стояв, тримаючи чашку обома руками, як маленька дитина, і пив крихітними ковточками. Я зачекав. Вирішив, що він не відповість, і приніс з кутка свою валізу. Підручники я покидав поверх одягу і тепер заходився їх виймати.

— Вчитися в перший вечір канікул? — здивувався батько, змусивши мене здригнутися: я майже забув про його присутність. — Просто вбивство.

— Ну, я трішки відстаю з кількох предметів. Викладачі йдуть уперед значно швидше, ніж вчителі в школі.

— Коледж, — промовив він. Довга пауза. — Ти в коледжі.

Прозвучало майже як запитання, тож я сказав:

— Так, тату.

Він ще трохи постояв, немовби стежачи, як я складаю на купу підручники і зошити. Може, стежив, а може, просто стояв. Сказати було важко, принаймні напевне. Нарешті він почовгав до дверей, витягши шию, піднявши захисну руку. Друга рука, та, що з чашкою червоного чаю, була тепер притиснута до грудей. Біля дверей він зупинився і, не обертаючи голови, кинув:

— Добре що ти спекався тої Саусі. Всі Саусі сварливі. Їх можна причепурити, але не можна вивести між люди. Можеш собі і кращу знайти.

Він вийшов, тулячи чашку до грудей.

28

Поки мій брат з дружиною не приїхали з Нью-Глостера, я справді вчився; наполовину наздогнав соціологію і відмучив сорок сторінок з геології, і все це за три мозкозакипальні години. На той час, коли я перервався, щоб заварити каву, в мені заворушилася квола надія. Я відстав, катастрофічно відстав, але, може, все ще не фатально. Я почувався, неначе фланговий гравець, що добіг з м’ячем аж до загорожі на лівій половині поля. Він стоїть і дивиться, однак не здається, знаючи, що м’яч перелетить за лінію, але знаючи й те, що, коли добре розрахувати стрибок, можна впіймати його на льоту. І я зможу. За умови, якщо в майбутньому обминатиму вітальню на третьому поверсі.

О чверть на десяту мій брат, який, коли може, ніколи не приїжджає нікуди до заходу сонця, в’їхав у ворота. Його дружина, з якою він був одружений вісім місяців, красуючись у пальті з коміром зі справжньої норки, несла пудинг, а Дейв — миску жовтої квасолі. З усіх людей на землі тільки мій брат був здатний додуматися тягти через кордони округу запечену квасолю на святкування Дня подяки. Він хороший хлопець, мій брат Дейв, старший за мене на шість років. У 1966-му — бухгалтер у невеликій компанії, що володіла мережею з півдесятка бургерних у Мейні та Нью-Гемпширі. До 1996 року бургерних стало вісімдесят, а мій брат, разом зі ще трьома партнерами, став власником фірми. Він коштує три мільйони доларів, у всякому разі, на папері, і тричі йому робили шунтування. По шунтуванню на мільйон, десь приблизно так.

Слідом за Дейвом і Кеті з благодійного зібрання повернулася мама, припорошена борошном, збадьорена зробленим добрим ділом і в нестямі від радості, що обидва її сини вдома. Знявся веселий гомін. Наш батько сидів у куточку, слухав, сам нічого не говорив… але посміхався, і його дивні очі з розширеними зіницями переходили з обличчя Дейва на моє, потім знову на Дейвове. Думаю, його очі реагували на наші голоси. Дейв запитав, а де Еннмарі. Я відповів, що ми з нею вирішили деякий час не зустрічатися. Дейв почав було питати, чи означає це, що ми…

Та перш ніж він встиг закінчити, мати і дружина нагородили його отими м’якими, але рішучими жіночими стусанами, мовляв, «не зараз, друже, не зараз». Побачивши, як широко розплющилися мамині очі, я збагнув, що згодом вона теж захоче поставити мені кілька питань. І, найімовірніше, не кілька. Мамі було потрібна інформація. Матерям вона завжди потрібна.

Якщо не брати до уваги, що Еннмарі обізвала мене довбаним придурком, і що час від часу я думав про те, що поробляє Керол Джербер (головно чи не передумала вона щодо повернення і чи не святкує День подяки зі старим добрим і готовим до армії Саллі-Джоном), свята пройшли досить добре. У четвер і п’ятницю в нас перебувала, здається, вся родина: снували по будинку, гризли індичі ніжки, дивилися футбол у телевізорі й волали під час захопливих моментів, рубали дрова для кухонної плити (до недільного вечора полін мамі вистачило б, щоб цілу зиму опалювати будинок однією лише плитою, якщо б їй заманулося). Після вечері ми їли пиріг і грали в скрабл. Родзинкою розваг стала грандіозна сварка між Дейвом і Кеті через будинок, який вони планували купити. Кеті запустила тапервером із залишками частування в мого братика. За роки дитинства я добряче натерпівся від Дейва і з великим задоволенням дивився, як пластмасовий контейнер з гарбузовим пирогом відбився від його скроні. Люди, це було весело.

Але під усім приємним, під простою радістю, яку відчуваєш, коли вся сім’я зібралася, ховався страх перед тим, що станеться, коли я повернуся до коледжу. Я урвав годину для занять пізно ввечері в четвер, коли залишки бенкету були завантажені в холодильник і всі розійшлися спати, і ще дві години по обіді в п’ятницю, коли потік родичів трохи перервався, а Дейв з Кеті, тимчасово дійшовши згоди, пішли подрімати, як на мене, дуже шумно.

Я й далі відчував — насправді твердо знав — що можу наздогнати. Однак знав і те, що сам не зумію, та й з Нейтом теж. Мені треба було вступити в союз з кимось, хто розумів самовбивчу привабливість вітальні третього поверху, знав, як шугає по жилах кров, коли хтось починає ходити піками, силкуючись виманити «стерво». З кимось, хто розумів первісний захват, коли вдавалося