Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

Це має бути Скіп, вирішив я. Навіть якщо Керол повернеться, вона ніколи не зрозуміє ситуацію з моєї перспективи. Ні, виринути з виру і плисти до берега повинні ми зі Скіпом. Я гадав, якщо об’єднати сили, можна прорватися обом. Не те щоб я дуже переймався за Скіпа. Зізнаватися в такому ницо, але це правда. До суботи я встиг добряче покопирсатися у себе в душі й зрозумів, що головно дбаю про себе, головно мене турбує Номер Шість. Якщо Скіп хотів використати мене, чудово. Бо я, безумовно, хотів його використати.

До полудня суботи я вчитався в геологію на стільки, щоб зрозуміти: мені потрібна допомога, щоб розібратися в деяких поняттях, до того ж термінова. До кінця семестру очікувалися ще дві великі перевірки знань — серія заліків і підсумкові іспити. Щоб зберегти стипендію, мені необхідно було скласти їх дійсно добре.

Дейв і Кеті поїхали в суботу близько сьомої вечора, все ще гризучись (та вже добродушніше) через будинок, який збиралися купити в Повналі. Я влаштувався за кухонним столом і почав читати соціологію, про групові санкції. На вигляд зводилося все до того, що й останні ідіоти повинні мати когось, на кого можна срати. Концепція не з втішних.

Якоїсь миті я усвідомив, що не сам. Звів очі і побачив, що переді мною стоїть мама в старенькому рожевому халаті і її обличчя примарно біліє від крему «Ґолд Пондз». Мене не здивувало, що я не почув, як вона увійшла. Проживши в цьому будиночку двадцять п’ять років, вона знала напам’ять, де що скрипить чи тріщить. Я вирішив, що вона нарешті зібралася допитати мене про Еннмарі, але з’ясувалося, що мої сердечні справи — останнє, що її цікавило.

— Наскільки усе погано, Піте? — спитала мама.

У мене в голові промайнула сотня можливих відповідей, але я вибрав правду:

— Сам точно не знаю.

— Щось конкретне?

Цього разу я правди не сказав і, озираючись назад, розумію, якою прикметною була ця брехня: щось у мені, вороже моїм справжнім інтересам, але дуже сильне, все ще зберігало за собою право дотягти мене до самого краю прірви… а тоді вниз.

«Так, мамо, моя біда — вітальня третього поверху. Карти — моя біда. Дві-три партії, кажу я собі щоразу, а коли підводжу очі, годинник показує за чверть північ, і я занадто втомлений, щоб учитися. Занадто збуджений, щоб учитися, чорт забирай. Окрім «чирви», усе, на що я спромігся цієї осені, це втратити цноту».

Якби я вимовив уголос бодай першу половину, думаю, вийшло б щось на зразок відгадки імені казкового карлика Румпельштільцхена і викрикування цього імені вголос, але я нічого цього не сказав, а пояснив, що вся річ у швидкості навчання в коледжі: треба переглянути моє уявлення про те, що таке навчання, звикати до нового. Втім я можу з усім цим впоратися. І впораюся.

Вона постояла ще трохи, схрестивши руки і майже по лікті засунувши їх у рукави халата. В цій позі вона чимось скидалася на китайського мандарина. Тоді промовила:

— Я завжди тебе любитиму, Піте. І батько теж. Він цього не каже, але відчуває. І він, і я. Ти ж знаєш.

— Так, — промовив я. — Знаю.

Я схопився і обійняв її. Рак підшлункової залози, ось що її вбило. Нехай і швидкий, та все ж недостатньо. Думаю, коли йдеться про тих, кого любиш, він ніколи не буває достатньо швидкий.

— Але тобі треба дуже старатися. Хлопці, які вчаться абияк, помирають, — вона усміхнулася, але не дуже весело. — Напевно, ти й сам це знаєш.

— Щось таке чув.

— Ти все ще ростеш, — сказала вона, задерши голову.

— Та ні.

— Так-так. Від літа не менш ніж на дюйм. А волосся! Чому ти не стрижешся?

— Мені подобається і так.

— Воно ж довге, як у дівчат. Послухай моєї поради, Піте, пострижися. Треба виглядати пристойно. Зрештою ти ж не один з тих «Роллінг Стоунз» чи «Германз Гермітс».

Я зайшовся з реготу. Не стримався.

— Я подумаю про це, мамо, домовилися?

— Обов’язково подумай. — Вона ще раз міцно мене обійняла, потім відпустила. Вигляд у неї був втомлений, але мені вона все одно здалася красивою. — За морем убивають хлопців, — вела далі мама. — Спочатку я думала, що на це є вагомі причини, але твій батько каже, що це божевілля, і я гадаю, що він не такий уже й неправий. Вчися, як тільки можеш. Якщо потрібні гроші на підручники або репетитора, ми нашкрябаємо.

— Спасибі, мамо. Ти справжнє чудо.

— Якби ж то, — відказала вона. — Просто стара шкапа з втомленими ногами. Я йду спати.

Я почитав ще годину, потім слова стали двоїтися і троїтися у мене в очах. І я теж пішов спати. Але заснути не міг. Ледь я провалювався в сон, як починав складати за мастями карти, які отримав після здачі. Зрештою я дозволив очам розплющитись і вп’явся в стелю. «Хлопці, які вчаться абияк, помирають», — сказала моя мати, а Керол сказала, що тепер чудовий час для дівчат, Ліндон Джонсон про це подбав.

Жени «стерво»!

Роздаємо наліво чи направо?

Господи Ісусе, задрипанець Райлі пре ва-банк!

Голоси у мене в голові. Голоси немов соталися з самого повітря.

Кинути грати було єдиним розумним виходом з моїх труднощів, однак вітальня на третьому поверсі, хоч і перебувала за ста тридцять миль на північ від мого ліжка, все ще мала наді мною владу, що не вельми підкорялася законам здорового глузду і раціональності. Я набрав дванадцять очок у загальному заліку турніру; тепер мене випереджав тільки Ронні з п’ятнадцятьма. Я не уявляв, як можна махнути рукою на ці дванадцять очок, просто вийти з гри і розчистити дорогу фанфаронові Мейленфанту. Керол допомогла мені побачити Ронні в правдивому світлі: слизьким, вузьколобим, прищавим гномом, яким він, власне, й був. Тепер, коли вона поїхала…

«Ронні теж скоро зникне, — втрутився голос розуму. — Якщо він протримається до кінця семестру, це буде нечуваним дивом. Сам знаєш».

Свята істина. Та й взагалі в Ронні ж немає нічого, крім «чирви», хіба ні? Незграбний, пузатий, тонкорукий — стариган у зародку. Своєю забіякуватістю він намагається бодай частково приховати жахливе відчуття неповноцінності. Його вигадки про дівчат сміховинні. До того ж він не такий уже й розумний проти інших хлопців, яким загрожувало відрахування, Скіпа Кірка, наприклад. «Чирва» і порожні хвастощі — ось і все, в чому Ронні досяг успіху, скільки я міг судити. То чому просто не відійти вбік, а він нехай ляскає картами і плеще язиком, доки