Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

Під ногами перестало чвакати багно, знову тихо затріщала соснова хвоя. Потім почалося каміння. Він уже майже прийшов.

Стежка пішла вгору. Луїс боляче забив гомілку об кам’янистий виступ. Це явно був не звичайний камінь. Чоловік незграбно потягнувся однією рукою вперед (лікоть, яким він підтримував перев’язь, добряче затерп) і доторкнувся до нього.

Тут сходинки. Вибиті в скелі. Сорок дві чи сорок чотири, вже не пам’ятаю. Просто йди за мною. Виліземо на вершину — і ми на місці.

Луїс поліз вгору, і жвавість рухів знову повернулася до нього. Від виснаження боліла спина, однак зосталося зовсім трохи. Подумки рахуючи сходинки, він рухався вгору, боровся з безупинними потоками крижаного вітру, який зараз тільки дужчав. Вітрюган шарпав Луїса за одяг, а шматок брезенту, в який був загорнутий Ґейдж, тріпотів, наче підняте вітрило.

Тільки раз Луїс задер голову та побачив, як зорі скачуть на небосхилі в скаженому танку. Він не міг впізнати жодного сузір’я і затремтів від цього. Біля нього була кам’яна стіна — груба на дотик, пощерблена, роз’їдена часом. На ній було помітно обриси човна, борсука, людського обличчя з похмурими очима під відлогою. Гладенькими були тільки вибиті в скелі сходи.

Луїс досягнув вершини та застиг там з похиленою головою. Він хитався, з хрипким свистом вдихаючи та видихаючи повітря. Легені нагадували добряче покопаний футбольний м’яч. Здавалося, у нього в боку стирчить великий уламок скла.

Вітер танцював у волоссі та ревів у вухах, мов дракон.

Тут, на вершині, ніч була особливо ясною. А хіба минулого разу вона була хмарною чи він просто не звертав уваги? Та це не мало значення. Зараз він вдивлявся в нічний небосхил, і цього видива було достатньо, аби на спині в нього знову повстали сироти.

Те ж саме, що і на «Кладвишчі домажніх тварин».

«Звісно, ти це знав», — прошепотів хтось у його голові, коли Луїс оглядав купи каміння, яке колись було курганами. Ти знав це — мусив знати! Не концентричні кола, а спіраль…

Так. На вершині меси, повернута до холодних зірок та безмежної чорноти космосу, лежала гігантська спіраль, до створення якої доклалася, як сказали б старожили, Тьма Рук. Тут не було справжніх курганів. Луїс бачив, що всі вони розкидані, немовби щось поховане під ними повернулося до життя… і пробило собі шлях нагору. Камені самі попадали так, аби утворилася ця спіраль.

«Чи бачив хтось це з висоти пташиного польоту? — Чомусь задався питанням Луїс, згадуючи про ті малюнки в пустелі, які залишили по собі індіанці Південної Америки. — Чи бачив хтось це з висоти пташиного польоту, і якщо так, то мені було б цікаво дізнатися, що вони про все це думають»?

Він став на коліна та поклав тіло Ґейджа на землю, зітхаючи з полегшенням.

Нарешті до нього почав повертатися здоровий глузд. Він дістав ножа, перерізав мотузку, яка тримала кайло та лопату в нього за спиною. Інструменти з дзенькотом упали на землю. Луїс ненадовго приліг, сліпим поглядом витріщаючись на далекі зорі.

Що то була за істота в лісах? Бідолашний Луїсе, ти справді гадаєш, ніби щось гарне станеться в кінці п’єси, в якій щось таке є серед головних персонажів?

Однак тепер було запізно повертати назад, і він знав це..

— Окрім того, — промимрив він сам до себе, — все ще може обернутися на краще, немає успіху без ризику, і, можливо, немає ризику без любові. Хоч би там як, є ще мій саквояж: не той, що під сходами, а той, що у ванній на верхній поличці. Той, по який я послав Еллі в ту ніч, коли в Норми стався серцевий напад. Там є шприци, і коли щось трапиться… щось лихе… ніхто не знатиме про це, крім мене.

Думки обернулися на нерозбірливе, екстатичне бурмотіння молільника, і, коли його руки схопилися за кайло, Луїс, все ще стоячи навколішки, заходився рити землю. Щоразу, коли він опускав кайло вниз, то навалювався на нього всім тілом, як давній римлянин, що падає на меч. Так, мало-помалу, яма заглиблювалася і набувала певних обрисів. Він витягував камені з могили та разом з твердим ґрунтом викидав їх геть. Але деякі залишав.

Для кургану.

56

Рейчел ляснула себе по обличчю так, що аж у вухах задзвеніло, та все одно все ще куняла. Прокинулася вона раптово — аж у Піцфілді! — і в перші декілька секунд їй здавалося, що сотні безжальних срібних очей витріщаються на неї і мерехтять, як холодні, голодні вогні.

А потім вони обернулися на маленькі прожектори дорожньої огорожі. Авто заїхало далеко за аварійну смугу.

Жінка знову повернула кермо ліворуч — вищання коліс, — і тут почулося слабеньке клацання. Певно, її правий передній бампер щойно врізався у стовпчик дорожньої огорожі. Її серце калатало в грудях і так сильно гупало об ребра, що в неї перед очима пішли темні плями, які то збільшувались, то стискались у ритмі її серцебиття. Та вже наступної миті, попри смертельну небезпеку, страх і Роберта Ґордона, який горланив по радіо пісню «Гаряча дівуля»[155], вона знову починала куняти.

Божевільна, параноїдальна ідея спала їй на думку. Звісно, це була просто втома. Просто втома і не більше, та їй почало здаватися, наче щось навмисне намагається тримати її подалі від Ладлоу сьогодні.

— Ще й параноя, чарівно, — пробурмотіла вона, слухаючи рок-н-рольні ритми. Вона спробувала розсміятися — не вдалося. Вона просто не змогла. Нічний морок надавав цій ідеї якоїсь моторошної правдоподібності. Рейчел почувалася героїнею якогось мультфільму, яка потрапила на гумову стьожку гігантської рогатки. Вона біжить і тим самим натягує стьожку все сильніше і сильніше, і коли врешті потенційна енергія гумової стрічки зрівняється з енергією бігуна… інерція стане… чим?.. елементарна фізика… щось намагається втримати її подалі від дому… не втручайся, ти… спочиле тіло хоче лишитися спочилим… наприклад, тіло Ґейджа… приведене в дію.

Цього разу вищання коліс було гучнішим, а небезпека — ближчою. З пронизливим скреготом машина їхала вздовж дорожньої огорожі, здираючи фарбу з блискучого металу. І якусь мить кермо не слухалося Рейчел, і вона, ридаючи, тиснула на гальма. Весь цей час вона спала, не просто куняла, а спала й бачила сни на швидкості шістдесят миль на годину. А якби ще й огорожі не було, а стояли лише окремі стовпчики…

Спантеличена й