Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

Щось намагається втримати мене подалі від нього.

Коли вона опанувала себе, то знову почала кермувати — система керування маленької машинки не постраждала, та все одно компанія «Авіс» матиме до Рейчел серойзні запитання щодо обдертих боків, коли вона повертатиме авто в Бенгорському аеропорту.

Не зважай. Вирішуй проблеми почергово. Передусім — випити трохи кави.

Доїхавши до виїзду з Піцфілда, Рейчел повернула. Уже за милю вона побачила яскраві вогні та почула глухе ревіння дизельних двигунів. Вона під’їхала, заправила «Шеветт» — «А хтось добряче пом’яв боки вашій машинці», — ледь не з захопленням у голосі сказав хлопець із заправки — і зайшла в придорожню кав’ярню, яка пахло пересмаженою олією, перевареними яйцями… і, на щастя, хорошою міцною кавою.

Рейчел випила поспіль три чашки дуже солодкої чорної кави — наче ліки. Кілька водіїв вантажівок сиділи за стійкою чи за столиками та брали на кпини офіціанток, які у світлі флуоресцентних ламп примудрялися виглядати так, начебто вони медсестри, які збираються повідомити погані новини.

Рейчел оплатила рахунок і повернулася до припаркованого авто. Машина не заводилася. Ключ повертався, з мотора чулося коротке сухе гарчання — і все.

Повільно та люто Речел взялася гамселити кулаками по керму. Щось намагалося зупинити її. Не було жодної логічної причини, чому ця новенька машина з менш ніж п’яти тисячами миль пробігу раптом взяла й заглохла. А відбулося саме це. І ось Рейчел застрягла в Піцфілді, все ще за п’ятдесят миль від дому.

Рейчел прислухалася до монотонного гудіння великих вантажівок, і раптом їй спало на думку, що саме та, яка вбила її сина, також була тут, поміж них… І ця вантажівка не гуркотіла, а гигикала.

Рейчел опустила голову і розплакалася.

57

Луїс перечепився через щось і розпластався на землі. З хвилину він думав, що взагалі не зможе зіп’ястися на ноги — це було надто складно, — а буде собі лежати тут, прислухатиметься до пронизливого хору жаб на Болоті маленького бога та страдницького хору пошкоджених нутрощів власного тіла. Він лежатиме тут, аж доки не засне чи не помре. Останнє видавалося йому імовірнішим.

Чоловік пригадав, як брезентовий згорток ковзнув у викопану ним яму. В пам’яті постало те, як він голими руками кидав землю назад у могилу. А ще він був переконаний, що пам’ятає, як складав камені: від широкої основи до самої верхівки…

Однак насправді пам’ятав він зовсім небагато. Мабуть, він спустився сходами, інакше б не опинився в цьому місці, яке було… де? Роззирнувшись навколо, він подумав, нібито впізнає велику стару сосну, яка росла неподалік від бурелому. Невже він пройшов усе Болото маленького бога, навіть не підозрюючи про це? Луїс припускав, що це можливо. А ось вам.

Цього більш ніж достатньо. Я посплю тут.

Але це була саме та оманливо заспокійлива думка, яка й підняла його на ноги і змусила рухатися вперед. Якщо він зостанеться тут, щось може знайти його… те щось може ходити лісами, шукаючи його саме цієї миті.

Він витер долонею обличчя і зі здивуванням помітив на пальцях кров… коли це він встиг розбити собі носа?

— А хіба не похуй? — хрипким голосом спитав Луїс і заходився нишпорити по землі, аж доки не знайшов лопату з кайлом.

Через десять хвилин перед ним виріс бурелом. Луїс поліз на нього. Він повсякчас оступався, але майже до самого підніжжя йому вдавалося триматися рівно. Потім він зиркнув на ноги — і одна з гілок миттєво клацнула («Не дивися вниз», — казав Джад), інша впала, тягнучи за собою ступню Луїса, і від сильного поштовху вітру він глухо гепнувся на землю.

Будь я проклятий, якщо це не другий цвинтар, на якому я падаю за цю ніч… і будь я проклятий ще раз, якщо цього не достатньо.

Луїс знову взявся шукати інструменти. Знайшовши їх, роздивився навколишній пейзаж — те, що освітлювали зорі. Поблизу була могила ПОЛІ. «Він був слухнянем», — втомлено подумав Луїс. А ще тут була ТРІКСІ. ВБИТА НА ТРАСІ 15 ВЕРИССНЯ 1968. Вітер дужчав, і чоловік чув слабке дзенькання металу — можливо, колись це була бляшанка «Дель Монте», яку згорьований власник померлої тваринки разом з батьком розрізав ножицями для металу, розплющив молотком і прибив до палки, — і страх повернувся знову. Луїс надто втомився, аби відчувати, як сухий жар паніки випалює його, — скоріше, страх пульсував у ньому, наче повільне, хворе серцебиття. Він зробив це. Якимось чином цей постійний дзенькіт, що долинав з пітьми, зняв полуду з його очей — продемонстрував усю гидотність ситуації.

Бредучи крізь «Кладвишче домажніх тварин», Луїс проходив повз «МАРТУ, НАШУ КРОЛИЦЮ, ЯКА ПОМИРЛА 1 БЕРЕЗНЯ 1965», повз надгробок «ПАТТОН»; він переступив через уламок дошки, який позначав місце, де навіки спочила «ПОЛІНЕЗІЯ». Дзенькання металу тепер стало гучнішим, і чоловік спинився. На вершечку трохи нахиленої дошки, яку встромили в землю, виднівся олов’яний прямокутник, і Луїс при тьмяному світлі зірок прочитав: «РІНГО НАЩ ХОМКА 1964–1965». Саме цей прямокутник олова дзвенів безкінечною луною біля арки з написом: «Кладвишче домажніх тварин». Луїс нахилився, аби відірвати його геть, — і весь похолов, волосся на голові заворушилося.

Там позаду щось рухалося. Щось рухалося по той бік бурелому.

Те, що він почув, було ледь вловимим шурхотом — тихий хрускіт соснових гілок, сухе клацання галузок, тріщання підліску. Звук майже тонув у загальному гудінні вітру.

— Ґейдже? — захрипів Луїс.

Самого тільки усвідомлення того, що саме він робить — стоїть у мороці ночі та кличе свого померлого сина, — вистачило, щоб волосся на голові Луїса стало дибки. Він затремтів так сильно, неначе його била пропасниця.

— Ґейдже?

Звуки зникли в нікуди.

Не зараз; ще надто рано. Не питай мене, звідки я знаю, але це правда. То не Ґейдж. Там щось зовсім інше…

Луїс згадав, як Еллі розповідала йому: «Він сказав: „Лазарю, вийди сюди“, і вчителька сказала, що якби Він просто сказав вийти сюди, то, мабуть, з могил піднялися б усі померлі».

По той бік бурелому знову залунали незрозумілі звуки. По той бік бар’єру. Їх майже — але не зовсім — не було чути в завиванні вітру. Неначе щось сліпе кралося за ним, підкорюючись тільки первісним інстинктам. Його смертельно перенапружений мозок витворював жахний, хворий образ: гігантський кріт або величезний кажан, що скоріше плазує, ніж летить підліском.

Луїс позадкував з «Кладвишча домажніх тварин», остерігаючись обертатися спиною до бурелому — цього примарного миготіння, синього шраму на тілі