Читати книгу - "Мальва Ланда"

землю і почали радитись, як покарати. Дехто рвався мене зґвалтувати, інші хотіли розіп'ясти на хресті, хтось радив посадити на кіл, аж допоки не вирішили мене четвертувати. І, довго не думаючи, один узяв якусь жахливо іржаву сокиру, схопив мою голову за волосся і одним махом, наче заправський катюга, втяв її. Але тої миті сталося щось незбагненне. Моє тіло зірвалося на ноги і, з несамовитою силою розкидавши напасників, чкурнуло так жваво, що ті, як не бігли, а таки хутко відстали й повернулися ні з чим… Що ж до мене, то я, від тієї хвилі, коли мені втяли голову, не переставала сприймати усе так самісінько, як і перед тим. Однак перед ними я прикинулася мертвою. І тоді хтось узяв і прив'язав мою голову волоссям до великої тички, а тичку встромив на пагорбі. І висіла я так цілий день і цілу ніч. Прилітали ворони і намагались видзьобати очі, та я їх відлякувала криком. А наступного дня я побачила літаючу машину, вона кружляла над сміттяркою, а в ній сидів мій батько і, очевидно, шукав мене. Незабаром помітив мою голову. І так я була врятована. Але не ціла, бо десь пропало моє тіло. Батько посадив мою голову в квітку, і там я почала жити. Квітка стала мовби моїм тілом. Коли до неї потрапляла офіра, квітка пеленала її незчисленною кількістю вусиків, щоби я могла напитися, а потім ніби ковтала людину, і та опадала в стебло, звідки її пізніше забирали.

— А як же твоє тіло? — спитала Лідія, втираючи сльози.

— Батько мій довго його шукав, а якось сповістив, що знайшов. Тільки тіло моє на той час вже завело собі нову голову…

— Стривайте, — перебив Бумблякевич, — я знаю, про яку голову йдеться! То голова бухгалтера Цибульки!

— Так, це чоловіча голова. Звідки ви знаєте?

— Мені видається, що… е-е… одним словом, я спав з вашим тілом, — признався Бумблякевич.

— Що? Ви спали зі мною? — обурилася Адольфина.

— Та не з вами, а з вашим тілом, котре мало на собі голову бухгалтера Цибульки.

Та бідолашній голівці було важко щось второпати в цій історії, і вона наполягла, щоб Бумблякевич розповів усе за порядком, а коли він закінчив, сказала:

— Це схоже на правду. Батько не втаємничував мене в деталі, але з вашої розповіді виходить, що мій батько якимось чином зв'язаний з тим іншим світом?

— Мабуть, через капітана Тягны-Рядно, — відказав Бумблякевич. — Про нього він вам нічого не казав?

— Ні. Сказав тільки, що йому вдалося вистежити моє тіло і що воно тепер знаходиться в замку.

— Коли він таке сказав?

— Позавчора.

— Що ж, цілком можливо. Якраз перед тим уночі панна щезла, а мене хтось приголомшив. То мусив бути пан Ліндер. Але чому він забрав її до того замку?

— Він вирішив ще зачекати і не повертати мені тіла. Боїться, що я знову втечу і нароблю клопоту. Тому я вирішила сама здобути своє тіло…

Адольфина уважно зміряла Бумблякевича кокетливим поглядом і спитала:

— То ви кажете, спали зі мною? Ну, і як? Як вам моє тіло?

— Я так і думала, що це якась простигосподи, — зітхнула Емілія.

— Мовчи, шкаралупка! — стрільнула очима Адольфина. — Я на відміну від тебе свою цноту зберегла. Чого ж ви мовчите? Хіба не так?

— Авжеж, я мав справу з панною, — замріяно промовив Бумблякевич. — Ваше тіло було досконале. Коли я приглянувся до вашої голови, то ще подумав собі: якби цій голівці та таке тіло, як у того нещасного Цибульки, то се була б ого-го яка краля!

— Справді? Так і подумали?

— Еге, от хай лусну, коли брешу.

— Ну, то виходить, що ми з вами коханці?

— А я не казала? — підморгнула сестрам Емілія. — Отаке нещастя, качан якийсь безтілесний, а куди гне!

— Виходить, що коханці, — погодився Бумблякевич.

— Ну що ж, ви мені подобаєтесь, — визнала Адольфина. — Ви круглий і я кругла, ха-ха-ха… І якщо ви вже встигли пригостилися моїм тілом, то зосталася зовсім дрібничка — пригоститися моїми вустами, — і тут вона смачно поплямкала.

— Гей! — гукнула Емілія. — Ти не дуже свого писка роззявляй на чужий коровай!

— А то чий же се коровай! — спитала невинним голосом Адольфина.

— А не твій! — відрізала Емілія якомога грізніше.

— А чий же?

— А не твій! — ще грізніше втяла Емілія.

— А чий же? Чий?

Бумблякевич тільки весело підсміювався з тієї сцени.

— Мій! — нарешті вирвала зі себе Емілія, випроставшись із руками в боки на весь свій куценький зріст.

— І мій! — кувікнула Лідія.

— І мій! — писнула Соломія.

— Ага, то вас аж троє! — насмішкувато проказала Адольфина. — Чудово. Почнемо зі старшої.

І в один мент підкотилася до Емілиної ноги та вхопила її за литку, аж та з вереском повалилася на землю. Не знати, чим би це скінчилося, але Бумблякевич поквапився їх розборонити. Голова його послухалась і розтиснула зуби. На щастя, шкіри вона не прокусила, і Емілія відбулася самим переляком.

— Я заб'ю її! — кипіла Емілія, потираючи литку. — Я втоплю її! Спалю на вугіль!

— Перестаньте сваритися, дурні баби, — намагався їх примирити Бумблякевич. — Невже конче мусите мене поділити? Особисто мені найліпше, коли я нічий. Маємо спільну мету і будемо ділити її.

— Вони мене образили, — сказала Адольфина. — Я їх перша не зачіпала. Тепер нехай знають, що я здатна себе оборонити. Зрештою, то було тільки попередження, бо я могла відбатувати шмат литки, як шматок пирога. У мене зуби, як ножі.

— Не дуже нахваляйся, — процідила Емілія. — Ми теж не з лика шиті. Знайдемо на тебе спосіб.

— Ну-ну, ви мені тут добалакаєтеся, — втрутився Бумблякевич. — З вами по-доброму, то починаєте дибки ставати. Якщо мені зараз же не замиритеся, то покину вас і піду собі сам. Нащо ви мені здалися? Ви троє, виявляється, дороги до замку не знаєте, а тебе тягни на собі.

Усі три карлиці, мов на команду, гугупнули свому лицарю в ноги і заскиглили, заблагали не кидати їх напризволяще, бо ж вони такі маленькі, такі безпорадні, такі слабенькі, що пропадуть самі в цих нетрях ні за цапову душу. А з головою вони вже пересварюватися не будуть, нехай їй грець. Адольфина теж заприсяглася зуби в хід більше не пускати.

По тій ото розмові рушили вони знову в мандри, і джунґля розкривала перед ними все чудесніші свої скарби, то дивуючи красою, а то жахаючи потворністю. Стовбури дерев проминали їх, мов колона вояків з похмурими застиглими виразами на обличчях, з напівзаплющеними очима і з руками, що несли на собі небо, якого й видко не було крізь гущавину листя.